Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:
– Странный он какой-то, – а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…
Ось так кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.
Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проговорюєте вголос. Колись вони, трясця, обов’язково втіляться у життя…
Відтоді спливло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки та розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, хоробрих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилом. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…
…То була, як не крути, але дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, виглядала пошарпаною, проте на цьому схожість із нормальними пригодницькими сагами вичерпувалася. Що ж вирізняло? Передусім – назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко та зрозуміло. Проте ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерні та спочатку зовсім незрозумілі мені слова – «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс. Угорі над заголовком художник- оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи то від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка та зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і згорненими на животі руками.
Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній ішлося про острів із чудернацькою назвою – острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Нового року або острів Восьмого березня?). Той острів був нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, – на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів і спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі – ще цікавіше. Древні будівничі мали білу шкіру та вигляд європейців, а їхнє походження й історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені почало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь іншу планету далеко з-поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем на ім’я Тур Хейєрдал…
Утім,