– І що з того? – скептично хмикнув я.
Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав розгорнутою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.
– Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися ось цього повороту, того місця, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, – чех тицьнув пальцем у карту та глипнув на мене. – Що ти про це думаєш?
– Я не довіряю всяким буржуйським путівникам. Там побачимо, – відрубав я і встромив ніс у вікно…
– Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! – несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.
– Де?
– Та ось же він!
– Ти певен?
– Так!
Я визирнув крізь вікно та ліворуч від траси встиг угледіти два здоровенні джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалася нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала в лісі.
Якусь долю секунди я вагався: сьогодні вже втнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів, і підсвідомо відчував, що нові непродумані вибрики можуть вилитися у нові непередбачувані затрати. Зауважу, що Овни вирізняються однією особливістю: перешкоди, на які вони налітають через власну нерозважність і необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з шаленою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя й думав про те, що не знаю про те, ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте… більше не мав ані найменшого бажання їхати до Латакунги. Якщо вулкан стоїть на півдорозі між Кіто та Латакунгою, то це означає, що ми на півдорозі й вискочимо!
– Гальмуйте! Стійте! – загукав я на весь салон. – Водію, спиніть автобус! Негайно!
– Ти чого? – прошепотів Ян.
– Дуй за мною! – кинув я через плече, затим ухопив наплічник і, протиснувшись між сидіннями, вистрибнув із автобуса на дорогу.
Мій напарник вибрався слідом за мною.
Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вистрибнути з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла – це саме те, що треба!
Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян глянув на неї та лише стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing?»,[32] що застигло в очах дівчини.
Через хвилину автобус зник за поворотом.
Широко розставивши