Чим і як хвалився він покарати старого пана, зосталося невідомим, бо саме в цю слушну мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а писареві з рук до того ще випала (звичайно, ненароком) на підлогу важенна книга – отже, останніх слів судді не можна було розібрати.
Кінець кінцем з безнастанними образами й причіпками судді за кожним словом містер Броунлоу таки виклав усю справу й підкреслив, що кинувся хлопцеві навздогін цілком інстинктивно й несвідомо, побачивши, як той дременув; він висловив також надію, що коли навіть, на думку судді, хлопець сам безпосередньо й не винен, але має якісь стосунки зі злодіями, суддя поставиться до нього настільки м’яко, наскільки те дозволяє йому закон.
– Його били, і я дуже боюся, чи не занедужав він навсправжки, – закінчив старий джентльмен, схвильовано обертаючись до загородки, де сидів Олівер.
– Якраз! Так він вам і занедужає, – пирснув з недоброю ухмілкою містер Фанг. – А ти, шельмо, хвостом не крути – нема дурних. Як тебе звати?
Олівер хотів відповісти, але язик не слухав його; він був блідий як смерть, а в очах його стіни, стеля й усе чисто йшло обертом.
– Ач, симулянт! Як тебе звати, злодюго? – гаркнув містер Фанг. – Як його звати?
Цей запит стосувався старого гладкого тюремника у плетеному жилеті, що стояв біля загородки; він схилився до Олівера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дійсно не годен нічого зрозуміти, і знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютує суддю й викличе ще суворіший вирок, бовкнув навмання:
– Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша мосць.
– А він сам не може роззявити рота? – гнівався містер Фанг. – Гаразд, гаразд. А де він живе?
– Де Бог пошле, ваша мосць, – відповів тюремник, знову вдаючи, що переказує Оліверову відповідь.
– Батьків має? – питав містер Фанг.
– Він каже, що втратив їх іще за малих літ, ваша мосць, – вигадав тюремник звичайну для таких випадків відповідь.
У цю хвилю Олівер підніс голову й, обвівши всіх присутніх благущим поглядом, ледве чутно попрохав води.
– Казна-що! Досить цієї кумедії! Мене не одуриш, – сказав містер Фанг.
– Мені здається, ваша мосць, що хлопець дійсно наче не при собі, – несміливо зауважив тюремник.
– Мені про те краще знати, – відповів містер Фанг.
– Підтримайте, підтримайте його, він зомліває, – звернувся старий джентльмен до тюремників, інстинктивно простягаючи руки.
– Відійдіть від нього, хай пада, коли йому хочеться, – сказав містер Фанг.
Олівер скористувався з цього ласкавого дозволу й упав на долівку непритомний.
Усі присутні урядовці переглянулися, але жоден не насмілився ворухнутись.
– Симулянт! Я так і знав! – переконано мовив містер Фанг, немовби цей факт тільки ствердив його думку. – Хай вилежиться, скоро набридне!
– Як гадаєте розв’язати цю справу, сер? – тихо спитав його писар.
– А що тут розв’язувати?