Море-океан. Алессандро Барiкко

ані про що не питаючи, бачити, і квит; як двоє речей, що торкаються одна одної – очі та образ – погляд, який не забирає, а отримує, коли розум поринув у цілковите безслів’я, єдиний погляд, який насправді здатен нас урятувати – зовсім неторканий питаннями, ще не спаплюжений гріхом знання – єдина безневинність, спроможна запобігти зраненню речей, коли ззовні вони проникають у поле наших відчуттів – зору, слуху, бо буде не більш як диво стояти перед, ми та речі, і в очі отримувати цілий світ – отримувати – тільки – отримувати – в очі – світ. Так уміють бачити лишень очі Богоматері під церковними арками, янгол, що зійшов із золотавого неба в годину Благовіщення.

      Темрява. Енн Деверіá в таїні власного ложа притискається до голого тіла дівчинки, загорнутої в легесенькі, як хмарина, ковдри. Її пальці торкаються неймовірної шкіри, а губи шукають у найпотаємніших зборках теплі пахощі сну. Енн Деверіá рухається повільно. Танок у холостому ході, завдяки якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.

      Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.

      Ніч у готелі «Альмаєр».

      Непорушна ніч.

      Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну – шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіá й, регочучи – регочучи, – розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись:

      – А я б від нього монастир його потягнув би за собою.

      Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:

      – Панно Діро! —

      скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:

      – ПАННО ДІРО! —

      нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню – назвімо її так, – коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри – десяти років й ані на рочок більше, – зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки – нічний ковпак з вовни й широка кофтина.

      Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва – Бартлбум і хлопчик – стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним,