«………………………….»
«Пане».
«Пане, даруйте».
«Я хотіла сказати, що свідома того, що нездужаю й не спроможна навіть вийти звідси, інколи навіть бігти для мене є надто…»
«Я хочу сказати, що я хочу жити, я зроблю будь-що, щоб це життя мати уповні, щоб аж до божевілля, байдуже, можу навіть з’їхати з глузду, якщо доведеться, але не хочу губити життя, я прагну жити, справді, якщо навіть це болісно до смерті, я хочу жити. Я житиму, правда?»
«Правда ж я житиму?»
Оскільки наука – дивна річ, дивна звірина, що влаштовує собі лігва в найабсурдніших місцях, працюючи за ретельними планами, які для стороннього ока не можуть не видаватися незбагненними й навіть часом комічними, настільки вони подібні до безтямного блукання, але натомість є геометрично-вивіреними мисливськими стежками, тенетами, розставленими по-мудрому витончено, і стратегічними битвами, спостерігаючи за якими, часом стаєш трохи приголомшеним, як трапилося з бароном Керволом, коли той зодягнений у чорне лікар нарешті до нього заговорив, дивлячись йому просто у вічі, з холодною упевненістю, але водночас, сказати б, і з дрібкою ніжності, що надзвичайно безглуздо, знаючи людей науки, і зокрема лікаря Аттерделя, але не цілком незбагненно, якщо тільки спромогтися зазирнути в голову лікаря Аттерделя загалом, та зокрема йому в очі, у яких образ величного й сильного чоловіка – не більше, не менше, як барона Кервола особисто – без упину зводився до образу чоловіка, що, скрутившись калачиком у ліжку, спав, мов дитина, високий і впливовий барон та маленький хлопчик, один усередині іншого, і вже годі було їх розрізнити й, зрештою, зворушитись, навіть якщо ти справжній науковець, беззастережно, лікар Аттердель, тієї миті, коли з холодною впевненістю та дрібкою ніжності подивився у вічі баронові Керволу, сказавши: «Я можу врятувати вашу доньку», – він зможе врятувати мою доньку, – але це буде нелегко, а в певному сенсі навіть страшенно ризиковано – ризиковано? – це експеримент, ми не знаємо, які будуть наслідки, гадаємо, що зарадить у такому випадку, як цей, ми це вже бачили багато разів, але ніхто насправді не в змозі стверджувати… – ось вам геометрично вивірені тенета науки, незбагненні мисливські стежини, гра, у яку зіграє цей чоловік, убраний у чорне, проти хвороби, слизької та невловимої, на яку нездужає дівчинка надміру тендітна, щоб жити, й надто жива, щоб померти, фантастичної недуги, яка, утім, має одного ворога, жахливого, ризиковане зілля, але блискуче, цілком абсурдне, якщо добре придивитися, настільки, що навіть людина науки притишує голос точнісінько тієї миті, коли просто в незворушні очі барона називає його на ім’я, не більш як звичайне слово, але в нім є те, що врятує його доньку, а може, уб’є її, але ймовірніше таки врятує, одне-єдине слово, однак по-своєму безмежне, навіть чарівне, нестерпно просте.
– Море?
І не ворухнулись очі барона Кервола. Аж до межі земель, якими він володіє, у ту мить немає щирішого подиву, ніж той, що хистко спинається на ноги у бароновім серці.
– Ви врятуєте мою доньку морем?
5
Наодинці,