– Одначе він наважився.
– На жаль, так.
– А як же твоя чудова психологічна теорія?
– Я недооцінила силу опортунізму. Як ти помітив, до початку кампанії проти тебе Уве й «Сернер» поводилися зразково, але згодом…
– …він з цього скористався.
– Ні-ні, з цього скористався хтось інший. Той, хто хотів нашкодити йому. Я тільки згодом усвідомила, що Левінові нелегко було переконати інших купити наші акції. Як ти розумієш, не всі в «Сернері» мають комплекс журналістської неповноцінності. Більшість з них – звичайнісінькі бізнесмени, що зневажають будь-які розмови про відповідальність за щось важливе. Їх дратував Левінів фальшивий ідеалізм, як вони це називали, і в кампанії проти тебе вони вгледіли шанс прищикнути йому хвоста.
– Це ж треба таке!
– Якби ти тільки знав! Спочатку все було гаразд. Від нас вимагали лише трохи пристосуватися до ринкової ситуації, і, як ти знаєш, багато чого з того мені подобалось. Я, зрештою, теж не раз думала, як залучити молодого читача. Мені здавалося, що в цьому питанні ми з Уве зможемо порозумітися, тому-то не дуже й журилася його сьогоднішнім виступом.
– Я це помітив.
– Та стався той несусвітній шарварок.
– Про який шарварок мова?
– Про той, що зчинився, коли ти саботував Левінів виступ.
– Я нічого не саботував, Еріко. Я просто пішов.
Еріка, лежачи у ванні, ковтнула вина й напружено всміхнулася.
– Коли до тебе, нарешті, дійде, що ти – Мікаел Блумквіст? – запитала вона.
– Я гадав, що вже потроху починає доходити.
– Щось не видно. Бо тоді б ти збагнув, що коли Мікаел Блумквіст іде посеред доповіді про перспективи розвитку його власного журналу, то зчиняється буча. Чи хоче він того, чи ні.
– Коли так, то перепрошую за саботаж.
– Я тебе не засуджую, більше не засуджую. Тепер, як ти міг помітити, вибачення прошу я. Це я поставила нас у таке становище. Мабуть, однаково вийшло б казна-що, незалежно від того, пішов би ти чи ні. Вони тільки чекали приводу, щоб на нас накинутися.
– То що ж сталося?
– Коли