Ну а Марія? Вони ж то з нею бачаться, правда? Та ні, тут її ні разу не бачили. Марія не з Фраксосу, зауважила одна з жінок.
Чи чути тут музику, нічні співи? Вони переглянулися. Які співи? Я не дуже здивувався. Звичайно ж, ці люди і лягають, і встають разом із сонцем.
– А ви його родич? – спитала бабуся.
Цілком певно, що Кончіса вважають чужоземцем.
– Приятель, – відповів я.
– Тут у нього нема приятелів, – сказала вона і з відтінком ворожости в голосі додала: – Погані люди приносять нещастя.
– Але ж до нього приходять гості, – заперечив я. – Білява дівчина, високий чоловік і дівчинка ось така на зріст. Ви їх бачили?
Ні, не бачили. У віллі побувала тільки бабуся – давно, ще перед війною. Зрештою, жінки перейняли нитку розмови й почали ставити звичні дитячі та чарівливо щирі запитання про мене, Лондон і Англію. Кінець кінцем звільнившись від розпитування й узявши подарунок – пучок базиліку, я пішов уздовж крутого обриву вглиб острова, аж поки забрався на хребет, що вів до «Бурані». Якийсь час мене рідко ходженою стежкою супроводжувало троє босоногих дітей. Ми зійшли на вершину зарослого пініями пагорба, й звідти вже було видно плоский дах вілли понад морем лісу. Діти спинилися, ніби цей будинок правив знаком, що далі йти заборонено. Я обернувся, вони й далі стояли, невесело дивлячись на мене. Я помахав їм рукою, але вони не відповіли.
Розділ 27
Зайшовши з Кончісом до концертної зали, я сів і слухав Англійську сюїту ре мінор у його виконанні. Потім, чаюючи, дожидався хоч якогось натяку на те, що він знає про мою коротку зустріч із цією дівчиною. Кончіс не міг не знати, адже для того й затіяв нічний концерт, щоб показати цю гостю. Та я постановив поводитися так само, як тоді, після попереднього випадку: ні про що ані словом не згадувати, аж поки він сам дасть привід зачепити тему. Однак у нашій розмові не трапилося жодного приводу.
Як на мене, дилетанта, Кончіс грав так, ніби між ним і музикою не стояло ніякої завади. Не потребував «інтерпретувати», догоджати слухачам і вдовольняти свою пиху. Мабуть, так грав сам Бах – повільніше, ніж у виконанні більшости нинішніх піаністів і клавесиністів, зате не збиваючись з ритму й не спотворюючи музичної форми. Сидячи в прохолодній заштореній кімнаті, я спостерігав лисину, легко нахилену над чорним блискучим інструментом. І вслухався в Бахову потужну цілеспрямованість, в ненастанні пасажі та переходи. Кончіс уперше виконував при мені високу класику, і я зворушився, як тоді, коли побачив картини Боннара. Хоча й інакше, але не менш глибоко. У ньому знову взяло гору людське. Я слухав і усвідомлював, що в цю мить ні за які скарби не хочу опинитися деінде, що зазнані зараз і тут почуття виправдовують усе, що довелося перебути, бо в перебутому й полягає суть мого існування в цьому місці простору. Розповідаючи про свій перший приїзд на Бурані, Кончіс згадав про зустріч із прийдешністю, про