– Може, хоч гроші забереш? Багато не дадуть.
– Хочеш мені заплатити?
– Не говори дурниць.
– Мені нічого не треба.
А я ж знав, що вона мріє про моторолер. І постановив залишити чек із написом «На моторолер». Сподівався, що Алісон прийме його після мого від’їзду.
Останній вечір минув напрочуд спокійно, немовби я вже в дорозі й балакаємо не ми, а наші тіні. Ми умовилися, що робитимемо завтра. Алісон не хотіла мене проводжати до залізничного вокзалу «Вікторія». Поснідаємо, як завжди, вона піде на роботу – так буде найлегше й найпростіше. Поговорили про майбутнє. Як тільки випаде нагода, Алісон полетить до Афін. Якщо ж ні, то я справлю Різдво в Англії. Можна було б зустрітися десь на півдорозі – в Римі чи у Швейцарії.
– В Аліс-Спринґсі, – мовила вона.
Вночі ми не могли заснути, і кожне з нас знало, що не спимо обидвоє, але боялося озватися. Я відчув, що Алісон навпомацки шукає моєї руки. Якусь хвилину ми лежали мовчки. І тоді вона порушила тишу.
– А якби я сказала, що чекатиму тебе? – Я мовчав. – Мені здається, я на таке здатна. Ось що я хотіла сказати.
– Знаю.
– Ти завжди кажеш «знаю». Але така відповідь нічого не означає.
– Знаю це. – Вона ущипнула мені руку. – Скажімо, я б відповів так: жди, а я за рік усе вирішу. І ти ждала та й ждала б.
– Я пристала б на таке.
– Нісенітниця. Це все одно, що послати дівчину до монастиря, аби почекала, поки наречений дозріє до одруження. А тоді він вирішить не одружуватися. Ми маємо бути вільні. Іншого вибору нема.
– Не сердься. Будь ласка, не сердься.
– Мусимо глянути правді в очі.
Залягла тиша.
– Я просто подумала, як воно буде, коли повернуся сюди завтра ввечері. Ото й усе.
– Я писатиму. Щодня.
– Так.
– Це буде своєрідне випробування. Побачимо, чи дуже тужитимемо одне за одним.
– Я знаю, що воно таке, коли хтось від’їжджає. Тиждень помираєш, тиждень тобі болить, тоді починаєш забувати, а згодом видається, що нічого й не було, що це сталося не з тобою, і знизуєш плечима. І кажеш собі: динґо, це життя, і так уже воно влаштоване. По-дурному влаштоване. Немовби ти нічого не втрачаєш назавжди.
– Я не забуду тебе. Ніколи не забуду.
– Забудеш. І я тебе теж.
– Треба жити далі. Хай як воно сумно обертається.
Надовго замовкнувши, Алісон мовила:
– Та ти й знати не знаєш, що таке печаль.
Ми проспали. Я навмисно наставив будильника на пізнішу пору, щоб довелося поспішати й не було часу на сльози. Алісон снідала стоячи. Ми говорили про всілякі дурниці – про те, що треба змінити замовлення в молочника й брати одну пляшку замість двох, про те, куди міг заподітися мій читацький квиток. Нарешті вона відставила чашку по каві, ми підійшли до дверей. Я дивився на її обличчя так, ніби ще не пізно, ніби все це тільки страшний сон; дивився на пухкі щічки, на сірі очі, що шукали мого погляду. Алісон навернулися сльози, вона ворухнула вустами, неначе хотіла щось сказати. Не сказала.