– Маєш острів.
І повів далі, тицьнувши сигаретою на одну з тарілок.
– Місцеві називають його… – вжив якесь грецьке слово Мітфорд, – тобто пиріг. Бо така його форма, хлопче. Посередині – хребет. У цьому куточку школа і село. На решті північної сторони – пустка. На всій південній – теж. Ось і вся географія.
– Що там за школа?
– Найкраща. На всю Грецію. Справді.
– А як із дисципліною?
Замість відповіді Мітфорд стиснув кулака, як каратист.
– Чи є якісь клопоти з учителюванням?
– Такі собі. Як всюди.
Глянувши в дзеркало за шинквасом, він пригладив вусики й пробурмотів назви кількох книжок.
Я спитав про життя поза школою.
– Нема життя. Острів гарний. Милуйся, якщо хочеш. Пташки, бджілки, всяка всячина.
– Ну а село?
Він криво всміхнувся.
– Старий, грецьке село – це тобі не англійське. Товариство – нуль без палички. Вчительські жінки. Кілька чиновників. Часом татко й мамця навідають якого учня. – Він сіпнув головою так, ніби комірець став затісний. Цей тик мав додати ваги словам. – Є кілька вілл. Десять місяців на рік забиті дошками.
– Не дуже-то мене заохочуєш до поїздки.
– Глушина, нічого не вдієш. Мертва глушина. А ті, що у віллах, – всі зануди. Крім одного. Навряд чи ти з ним зустрінешся.
– Та невже!
– Якось ми задерлися. Я йому просто у вічі сказав те, що про нього думаю.
– А про що йшлося?
– Сучий син пособляв німцям. Про те йшлося. – Мітфорд випустив добрячу хмару диму. – Так що доведеться тобі водити компанію з панами педагогами.
– А вони хоч уміють по-англійському?
– Більшість по-французькому квакає. Є там один грек. Теж англійську викладає. Пихатий надолобень. Одного разу я йому засвітив ліхтаря під оком.
– Ого, нічогенький ґрунт ти мені приготував.
Він засміявся.
– Бачиш, їх усіх треба тримати в шорах. – Відчув, що трохи збився з ролі. – Там сіль землі – це селяни. Особливо критські. Хлопці хоч куди. Повір. Добре їх знаю.
Я спитав, чому він виїхав звідти.
– Знаєш, пишу книжку. Спогади про війну. Мусив із видавцем бачитися.
В ньому відчувалося щось жалюгідне. Було легко уявити, як він, неначе шкодливий бойскаут, гасає й підриває мости у своєму чудернацькому однострої. А тут доводиться поневірятися в цьому нудотному світі добробуту й почуватися викинутим на сушу іхтіозавром.
– Вовком завиєш без Англії, – зразу ж змінив він тему. – Тим більш, що й грецької не знаєш. Запиватимешся. Усі запиваються. Бо мусять.
Він заговорив про рецину й арецинато, ракі й узо[27], а тоді перейшов на жінок.
– До афінських дівчат ані не рипайся. Бо інакше заробиш сифон.
– А на острові?
– Глухо, старий. Найстрашнючіші мавпи на все Егейське море. І ще одне – сільська честь. Це небезпечна штука. Не раджу. Я сам попікся.