Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не містером) підійшов до нашого будинку на пагорбі Методистів десь за чверть третя і постукав у двері-сітку. Я сидів на підлозі й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном»[9]. Вона відправила своє ім’я та прізвище на WCSH[10] і плекала надію виграти Ґран-прі того тижня – пилосос «Електролюкс». Про те, що шансів у неї мало, вона знала, проте казала, що надія живе пекельно довго. То був жарт.
– Можете позичити мені на годинку свого наймолодшенького? – спитав преподобний Джейкобз. – У мене в гаражі є одна річ, яка йому сподобається.
– А що це? – вже підводячись, спитав я.
– Сюрприз. Потім мамі розкажеш.
– Мам?
– Іди, Джеймі, – дозволила вона. – Але спершу перевдягнися, скинь шкільний одяг. А поки він повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?
– Хочу, – кивнув той. – Але цікаво, чи не могли б ви звати мене Чарлі?
Поміркувавши над цим, мама відповіла:
– Ні. Але Чарльзом, напевно, можу.
Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослі балачки не став, вийшов надвір чекати шкільного автобуса. Кон, Террі та я відвідували початкову школу на трасі 9 (недалеко, чверть милі пішки від нашого дому), що розміщалася в одній кімнаті, Енді ходив в Об’єднану середню школу, а Клер – до школи Ґейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зі старших класів. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», – сказала їй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетині траси 9 та Методист-роуд, біля підніжжя пагорба Методистів.
Я побачив, як брат і сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очікуванні біля поштової скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.
– Готовий? – спитав він і взяв мене за руку. Це здалося цілковито природним.
– Так, – сказав я.
На півдорозі донизу пагорбом ми стріли Енді та Клер. Енді спитав, куди я йду.
– Додому до преподобного Джейкобза, – відповів я. – Він покаже мені сюрприз.
– Не затримуйся там, – сказала Клер. – Сьогодні твоя черга накривати на стіл. – Вона потай глянула на Джейкобза і швидко відвела погляд, наче їй несила було на нього дивитися. Ще до кінця року моя старша сестричка до нестями закохається в нього, утім, як і всі її подружки.
– Я скоро його поверну, – пообіцяв Джейкобз.
Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути ліворуч, та до Ґейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюїстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозі машин (хоча це було смішно, бо трасою 9 вони їздили хіба що влітку), а потім пішли повз сінокоси й поля кукурудзи, стебла якої, тепер висохлі, перестукували на легенькому осінньому вітерці. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського