У пообідню пору зі мною в солдатиків частенько бавилися двоє моїх нерозлучних друзяк – Біллі Пекет і Ел Ноулз, – але того дня, коли в моєму житті вперше з’явився Чарльз Джейкобз, я був сам-один. Не пам’ятаю вже, де ділися Біллі та Ел, але пригадую, що радів, бо задля різноманіття міг погратися на самоті. По-перше, не треба було ділити армію на три дивізії. А по-друге (що ще важливіше), не доводилося сперечатися про те, чия тепер черга перемагати. Насправді здавалося несправедливим те, що мені доводиться іноді програвати, бо то були мої солдатики і моя скриня.
Коли я однієї спекотної літньої днини невдовзі після дня народження висловив цю думку своїй матусі, вона взяла мене за плечі й подивилася в очі – явна ознака того, що зараз мені вкотре дадуть урок життя.
– Джеймі, половина всіх неприємностей у світі від оцих скиглінь «моє, моє». Коли ти граєшся з друзями, солдатики належать усім вам.
– Навіть якщо ми воюємо, як вороги?
– Навіть «якщо». Коли Біллі з Елом ідуть додому вечеряти, а ти ховаєш солдатиків назад у коробку…
– Це скриня!
– Так, у скриню. Коли ти їх сховаєш, вони знову стануть твоїми. Люди можуть по-різному псувати одне одному життя (ти, коли виростеш, сам побачиш), але я думаю, що корінь усієї поганої поведінки – це звичайнісінький егоїзм. Синку, пообіцяй мені, що ніколи не будеш егоїстом.
Я пообіцяв, але мені так само не подобалося, коли Біллі та Ел вигравали.
Того дня в жовтні 1962-го, коли доля всього світу теліпалася на волосині над клаптиком землі, званим Кубою, я воював і за тих, і за тих, а це означало, що мені судилося перемогти так чи інакше. На Методист-роуд раніше того дня побував міський грейдер («Перекладають каміння з місця на місце», – завше бурчав тато) і скрізь лежала насипана земля. Я нагріб собі достатньо, щоб спочатку насипати горбочок, потім великий пагорб, а потім дуже великий пагорб, який сягав мені мало не до колін. Я хотів був назвати його Козячою горою, але це здалося неоригінальним (зрештою, до справжньої Козячої гори було лише дванадцять миль ходу) і нудним. Поміркувавши хвильку, я вирішив назвати той пагорб горою Череп. Навіть спробував був проткнути в ньому пальцями дві заглибини, щоб нагадувало очні впадини, але земля була суха і заглибини посипалися всередину.
– Ну що ж, – сказав я солдатикам, покиданим абияк у скриню. – Життя жорстоке, не можна мати все одночасно. – То був один з улюблених висловів мого тата, а він уже точно мав причини так вважати – з п’ятьма дітьми на шиї. – Це в нас будуть уявні печери.
Я поставив половину солдатів своєї армії на вершину гори Череп, де вони здавалися грізною командою. Особливо мені подобалися