Ця книга для декого з тих людей, які змурували мій дім:
Мері Шеллі,
Брема Стокера,
Г. Ф. Лавкрафта,
Кларка Ештона Сміта,
Дональда Вандрі,
Фріца Лейбера,
Оґеста Дерлета,
Ширлі Джексон,
Роберта Блоха,
Пітера Страуба.
А також для АРТУРА МЕЙЧЕНА, чий коротенький роман «Великий бог Пан» не давав мені спокою все життя.
Відродження
Не мертве те, що може вічно спати, А по мільярдах літ і смерть здолати.
I
«П’ятий персонаж». Гора Череп. Тихе озеро
Щонайменше в одному наше життя справді схоже на кіно. Головний акторський склад – це ваші родичі та друзі. Серед акторів другого плану – сусіди, колеги й випадкові знайомі. Також є епізодичні ролі: касирочка з прегарною усмішкою в супермаркеті, приязний бармен у місцевому шинку, хлопці, з якими ти займаєшся в спортзалі три дні на тиждень. А ще тисячі інших – людей, які течуть потоком крізь кожне життя, неначе вода крізь сито, стрічаються вам раз – і більше ніколи. Підліток, що гортає комікси у книгарні «Барнз & Ноубл», той, повз котрого вам довелося протискатися (бурмочучи «перепрошую»), щоб дістатися до журналів. Жінка на сусідній смузі на світлофорі, котра скористалася моментом, щоб підфарбувати губи. Мама, що витирає морозиво з обличчя свого карапузика в ресторанчику на узбіччі, де ви зупинилися перекусити. Торговець, який продав вам пакетик арахісу на бейсбольному матчі.
Та іноді в житті з’являється людина, що не вписується в жодну з цих категорій. Це джокер, який вистрибує з колоди через довільні проміжки часу протягом багатьох років, і частенько – у кризові моменти. У кінематографі таких називають «п’ятими персонажами»[1], або ж ініціаторами змін. Коли він вигулькує у фільмі, ви знаєте, що він там, бо його туди вписав сценарист. Але хто пише сценарії наших життів? Доля чи випадковість? Я хочу вірити, що останнє. Я хочу цього всім серцем і душею. Коли я думаю про Чарльза Джейкобза – свого «п’ятого персонажа», свого ініціатора змін, свою відплату, – мені нестерпно навіть уявляти, що його присутність у моєму житті була бодай на дещицю пов’язана з долею. Бо це б означало, що всім цим жахливим подіям – цим страхіттям – судилося статися. А якщо це так, то не існує ніякого світла, і наша віра в нього – тупа ілюзія. Якщо це так, ми живемо в пітьмі, мов тварини в норі чи мурахи в глибинах мурашника.
І ми тут не самі.
На мій шостий день народження Клер подарувала мені військо, і однієї суботи в жовтні 1962-го я готувався до великої битви.
Я з великої родини (було нас четверо хлопчиків і одна дівчинка) і, як найменшенький, завжди діставав багацько подарунків. Найкращі дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була єдиною дівчинкою, чи те й те водночас. Але з усіх кльових штук, які я отримав од неї за всі роки, те військо було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатиків, деякі були з гвинтівками, деякі – з автоматами, ще до десятка кріпилися трубкоподібні штукенції, які вона називала мінометами. А ще там було вісім вантажівок і дванадцять джипів. Та найкрутішою з усього цього добра виявилася коробка, в якій воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих відтінках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.
Тобто я.
– Я побачила рекламу ззаду на Терріній книжці коміксів, – пояснила вона, коли я закінчив вищати з радощів. – Вирізати її він мені не дозволив, бо скупердяга…
– Саме так, – відповів Террі. Йому було вісім. – Я скупердяга старший брат. – Він розгорнув два пальці вилкою і заткнув собі ними ніздрі.
– Ану годі, – приструнчила нас мати. – У дні народження жодних суперечок між братами, будь ласка й дякую. Террі, витягни пальці з носа.
– Ну от, – продовжила Клер, – я скопіювала купон і відправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дійде, але дійшов. Я рада, що тобі подобається. – І вона поцілувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цілувала. Стільки років минуло, а я досі ніби відчуваю ті ніжні поцілунки.
– Мені дуже подобається! – Я притиснув скриню до грудей. – Мені буде подобатись цілу вічність!
Було це після сніданку, на який подали млинці з чорницями і з беконом, мої улюблені. Нам усім на дні народження готували наші улюблені страви, а після сніданку дарували подарунки, там, у кухні з дров’яною плитою та довгим столом і нашим одоробалом (як ми її називали) – пральною машиною, яка вічно ламалася.
– Ціла вічність для Джеймі – це, типу, п’ять днів, – підштрикнув Кон. Йому було десять, він був худенький (хоча згодом роздобрів) і вже тоді мав нахил до точних наук.
– Молодець,