– А я на консервний завод не вернуся.
– Ніколи?
– Ні, – кивнула вона. – Поїду до Пхеньяна.
– Поїдеш до Пхеньяна…
– Отож.
У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.
– Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, – продовжила ділитися планами жінка.
– Що саме?
– Мені видадуть чоловіка на заміну.
– І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?
– Я ж дружина героя!
– Тобто ти хочеш сказати, удова героя.
– Не кажи такого слова, – обурилася вона. – Мені воно огидне.
Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.
– Послухай, – сказала вона, – те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.
Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.
Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив пару свічок і сів на стілець. Чон До помітив, що капітан приніс якусь торбу.
– Слухай, синку, – промовив капітан і дістав з торби шматок тунця й дві пляшки «рьоксону». – Пора повертати тобі здоров’я.
Капітан відкрив пляшки й нарізав сиру рибу боцманським ножем.
– За героїв! – сказав капітан, і обидва мляво випили. А от тунець – це було якраз те, чого Чону До дуже хотілося. Жир моря пахнув дивовижно, наповнював ароматом весь рот, і Чон До насолоджувався цим смаком.
– Добрий був вилов? – спитав Чон До.
– Вода аж кипіла. Але без вас із другим помічником усе, звичайно, не те. Ми двох матросів узяли на підмогу з «Квана Лі». Чув, що їхній капітан залишився без руки?
Чон До кивнув.
Капітан похитав головою:
– Ох, мені дуже шкода, що вони так тебе обробили. Я й попередити тебе хотів, але це однаково не допомогло б…
– Нехай, усе вже позаду.
– Найважче позаду, і ти пройшов його гідно, ніхто, крім тебе, так не зміг би! Ну, а тепер – нагорода, – мовив капітан. – Вони дадуть тобі трохи часу зализати рани й розібратися, що до чого, а потім почнуть із тобою носитися. Герой, який ризикнув життям під дулами гвинтівок, рятуючи іншого героя, якого американці кинули акулам! Та ти ж будеш легендарною особою. Вони