Чон До роззирнувся, шукаючи Ґіля, хоч і розумів, що того вже годі знайти.
– Дякую, що звільнили мене, – сказала Руміна. – Справді, дуже вам вдячна за свободу.
Чон До пальцями перевірив стрічку – вона вже була не настільки липка. До неї пристало пасмо волосся. Він відклеїв його й пустив за вітром.
– О Боже, – сказала вона. – І ти – один з них!
Вітер кидав пісок у мішок, в очі.
– Повірте мені, – сказав він. – Я розумію, як вам зараз.
– Ти ж зовсім не погана людина, – сказала вона. – У тобі є доброта. Я її відчуваю. Випусти мене, і я співатиму для тебе. Ти не повіриш, як я можу співати.
– Твоя пісня не йде мені з голови, – сказав Чон До. – Та, де хлопець вирішує зупинити човен посеред озера.
– То просто арія, – сказала вона. – З великої опери, де багато різних паралельних сюжетів, поворотів і зрад.
Чон До нахилився ближче:
– Скажи, він зупинив човен, бо врятував дівчину, а на тому березі мусив би передати її старшим? Чи, може, викрав її й розуміє, що на нього чекає кара?
– То історія про кохання, – сказала вона.
– Розумію, – сказав він. – Але яка ж відповідь? Може, він розуміє, що на нього чекають табори?
Вона вдивилася в його лице, наче це він мав знати відповідь.
– Що там далі? – спитав він. – Що було потім?
– Відпусти – і скажу, – мовила Руміна. – Відкрий цей мішок, і я доспіваю тобі, що було далі.
Чон До взявся за блискавку і застібнув мішок. І звернувся до чорного нейлону, за яким було її лице:
– Не заплющуй очей. Розумію, там нема на що дивитись, але, хоч би що сталося, хай вони будуть розплющені. Темрява й тіснота тобі не вороги.
Чон До поволік мішок піском до води. Крижана хвиля торкнулася його взуття, коли він виглядав удалині офіцера Со. Коли висока хвиля накотилася далі й лизнула мішок, жінка всередині скрикнула – такого зойку він ніколи не чув. Із далекого краю пляжу зблиснуло світло. Офіцер Со почув її голос. Підвів ближче чорний надувний човен, Чон До підтяг мішок до прибійної смуги. Удвох вони на ременях затягли мішок у човен.
– Де Ґіль? – спитав офіцер.
– Пропав, – сказав Чон До. – Весь час був біля мене й раптом зник.
Стоячи по коліно у воді, вони вирівнювали човен. В очах офіцера Со відображувалися вогні міста.
– Знаєш, що сталося з іншими офіцерами з цих місій? – спитав він. – Нас таких було четверо. Лишився тільки я. Решта – у тюрмі номер 9, чув про таку, тунельний солдате? Уся під землею. То така шахта, і коли заходиш туди – уже більше ніколи сонця не побачиш.
– Слухайте, якщо ви мене будете лякати, це ж не допоможе. Я не знаю, де він подівся.
Офіцер Со вів далі:
– Там спочатку залізна брама до шахти, і коли в неї пройшов – то все: там ні варти, ні лікарів, ні їдальні, ні туалетів. Просто копаєш, довбаєш у темряві, а коли добудеш руди, то тягнеш нагору, щоб крізь ґрати виміняти на їжу, свічки чи кайло. Звідти не виходять навіть трупи.
– Він може бути де завгодно, – сказав