Годі. За все вже заплачено.
Я вигулюю собак рано-вранці. Я завантажую брудний посуд у посудомийку і згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукні і користуюсь рум’янами. Я з’їдаю все, лишаючи чисту тарілку. Я дозволяю мамі обіймати мене і гладити моє волосся. Я кажу, що хочу провести літо не з татом, а з нею.
Ну будь ласка.
Наступного дня дідусь приїхав до Бурлінґтона і лишився в кімнаті для гостей. Він був на острові з середини травня, а сюди йому довелося діставатися човном, автомобілем та літаком. Після смерті бабусі Тіппер він іще не бував у нас.
Мама забирає його з аеропорту, поки я накриваю на стіл. Вона купила смажену курку та гарніри в міському магазині делікатесів.
Дідусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, він схожий на пташеня. Шкіра його обвисла, а сам він якось осів, від чого у нього з’явився живіт, – не таким я пам’ятала дідуся. Він завжди видавався непереможним зі своїми широкими рівними плечима і міцними зубами.
Дідусь із тих людей, у яких є гасла. «Ніколи не приймай відповіді „ні“», – любить повторювати він. Або: «Ніколи не сідай на задніх рядах. Переможці сидять попереду».
Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очі у відповідь на його приказки – «Не будь ганчіркою – їх ніхто не любить»; «Ніколи не жалійся і нічого не пояснюй», – та все ж вважали його взірцем мудрості в дорослих темах.
На дідусеві смугасті бавовняні шорти і лофери[9]. Його ноги – довгі, худі, старечі. Він плескає мене по спині й просить шотландського віскі з содовою.
Ми їмо, і він розповідає про якихось друзів із Бостона. Про нову кухню в будинку на Бічвуді. Нічого особливого. Після вечері мама прибирає, а я показую дідусеві садок на задньому дворі. Вечірнє сонце ще не сіло.
Дідусь зриває півонію і вручає мені.
– Моїй першій онучці.
– Не рви квітів, добре?
– Їм байдуже.
– Ні, не байдуже.
– Кейденс була перша, – каже він, дивлячись у небо, а не мені у вічі. – Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас у Бостон. На ній був рожевий комбінезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джонні народився лише за три тижні.
– Дідусю, я тут.
– Кейденс була перша, і байдуже, що дівчинка. Я готовий був віддати їй усе. Як онукові. Я тримав її на руках і танцював. Вона була майбутнім родини.
Я киваю.
– Одразу було видно, що вона з Синклерів. У неї було наше волосся. Але не тільки. Ще підборіддя та охайні ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усі Синклери були високі, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрі не повторила її помилки.
– Це ти про Броді та Вільяма.
– Полотном дорога, еге ж? – посміхається дідусь. – Усі наші були високі. А ти знаєш, що родичі моєї мами прибули сюди на «Мейфлауері»[10]? Щоб розпочати нове життя в Америці.
Я знаю, не так уже й важливо те, що наші предки прибули на