Я присідаю до ретриверів. Бош, Ґрендел і Поппі вітають мене тихим домашнім гарчанням. Вони – наші родинні собаки, виховані, з ідеальною родовідною. Чистокровні золоті ретривери. Мама, звісно, розводила цуциків для бізнесу і не залишала їх усіх удома, але вони утримувалися на заміській фермі маминого партнера разом з іншими племінними собаками.
– Я б ніколи такого не зробила.
Я шепочу собакам, як люблю їх, у їхні м’які кудлаті вуха.
ЯКЩО ВБИТИ В ГУГЛІ «черепно-мозкова травма», то більшість веб-сайтів, присвячених цій темі, пише, що вибіркова амнезія може бути її наслідком. Коли мозок уражений, немає нічого незвичайного в тому, що пацієнтка дещо забуває. Вона не здатна навіть до пуття розповісти, як саме травмувалася.
Та я не хочу, аби люди знали, що я – така. Досі така – після всіх цих оглядів, і обстежень, і ліків.
Я не хочу на собі тавра інвалідності. Я не хочу більше ліків. Не хочу більше лікарів і стурбованих вчителів. Бачить Бог, досить з мене лікарів.
Що я пам’ятаю з того літа, коли стався нещасний випадок?
Як я закохалася у Ґета на порозі кухні Ред-Ґейту.
Квітку шипшини для Ракель, і ніч, втоплену у вині, і як я закипала від злості. Як вдавала, що все нормально. Готувала морозиво. Грала в теніс.
Тришарові смори і як Ґет розізлився, коли ми сказали йому замовкнути. Купання вночі.
Як ми з Ґетом цілувалися на горищі.
Як я слухала історію про «Крекер Джек» і як допомагала дідусеві спускатися сходами.
Гойдалку, підвал, доріжку навколо острова. Ми з Ґетом в обіймах одне одного. Як Ґет помічав мої рани. Ставив мені запитання. Робив перев’язки.
Оце майже й усе.
Бачу: рука Міррен тримає каністру пального для моторних човнів, золотавий лак на пальчиках облупився.
Бачу: мамине напружене обличчя. Вона питає: «Пірати Карибського моря?»
Бачу: ноги Джонні збігають сходами Клермонту до сараю для човнів.
Бачу: дідусь прихилився до дерева, на його обличчі відблиски вогнища.
Бачу: всі ми, четверо Брехунів, рвемо боки від реготу. Але з чого саме ми сміємося? Що нас розвеселило і де ми були?
Я не знаю.
Коли я не пам’ятала щось із п’ятнадцятого літа, я питала маму. Моя забудькуватість лякала мене. Я хотіла припинити пити ліки, чи замінити їх, чи проконсультуватися з іншим лікарем.
Я мріяла згадати те, що забула. Одного дня пізньої осени, тієї осені, коли мене обстежували на смертельні хвороби, мама заплакала.
– Ти питаєш мене знову і знову. Ти не пам’ятаєш, що я кажу.
– Вибач.
Говорячи, вона налила собі склянку вина.
– Ти почала розпитувати мене. «Що сталося? Що сталося?» Я сказала тобі правду, Кейденс. Я щоразу так робила, і ти повторювала за мною. Та наступного дня ти питала те саме знов.
– Вибач, – повторила я.
– Ти досі питаєш мене майже щодня.
Це правда, я не пам’ятаю, що зі мною сталося. Не пам’ятаю, що було до і після того. Не пам’ятаю, як ходила по лікарях. Я усвідомлювала, що так, авжеж, ходила, бо мені ж поставили діагноз і призначили