Вона підійшла до дверей, потім обернула до нього своє скам’яніле обличчя. Тільки очі, ці тьмяні десятицентовики, горіли життям із-під насуплених брів.
– Я хочу, щоб ти дещо усвідомив, – продовжувала вона. – Ти гадаєш, що можеш мене обманути, задурити голову, бо на перший погляд я видаюся повільною та тупою. Але я не повільна, Поле, і не тупа.
Раптом її обличчя наче розчахнулося. Кам’яна непроникність розсипалася, а крізь неї проступило лице неймовірно розлюченої дитини. На мить Полу здалося, що інтенсивність жаху, який він відчував, може його вбити. Він гадав, що взяв над нею гору? Та невже? Чи зможе хтось грати Шехерезаду, якщо султан збожеволів?
Вона кинулася до нього через усю кімнату. Товсті ноги гупали по підлозі, коліна згиналися, лікті поршнями розривали затхле, застояне повітря. Волосся коливалося та підстрибувало навколо її обличчя, шпильки, що тримали зачіску, повипадали. Цього разу її хода не була беззвучною, це була хода Голіафа, який крокував Долиною кісток[57]. Фотографія Тріумфальної арки на стіні перелякано задзеленчала.
– Їііііі-хаааа! – скрикнула Енні й опустила правий кулак на випуклий соляний купол, що колись був лівим коліном Пола.
Він відкинув голову та завив. На шиї та лобі понапиналися вени. Вибухова хвиля болю вирвалася з коліна та огорнула Пола білим сліпучим світлом. Він опинився в центрі новонародженої зорі.
Енні відірвала друкарську машинку від дошки та грюкнула нею по столу, піднявши важкий металевий апарат, як Пол підняв би порожню картонну коробку.
– Тому сиди тут, – сказала вона, розтягнувши губи в зловісному вишкірі, – і думай про те, хто в цьому домі хазяїн, і про всю ту шкоду, яку я можу тобі заподіяти, якщо ти будеш погано поводитися чи спробуєш іще раз мене обдурити. Сиди тут і кричи, якщо схочеш, бо тебе все одно ніхто не почує. Ніхто сюди не їздить, бо всім відомо, що Енні Вілкс божевільна, всім відомо, що вона зробила, навіть якщо її визнали невинною.
Вона пішла назад до дверей, потім знову озирнулася, і він знову закричав, бо чекав, що вона знову кинеться на нього, як бик. Від цього посмішка Енні стала ще ширшою.
– Я тобі ще дещо скажу, – лагідно промовила вона. – Вони гадають, що мені все зійшло з рук, і вони праві. Подумай про це, Поле, поки я поїду до міста по твій кукурікнутий папір.
Енні пішла, хряснувши дверима так, що затрясся весь будинок. Потім почулося клацання замка.
Пол відкинувся на спинку крісла. Він увесь тремтів і намагався не тремтіти, бо від цього боліло ще дужче, але не міг собі зарадити. По щоках потекли сльози. Знову й знову він бачив, як Енні летить до нього через кімнату, як вона опускає кулак на рештки його коліна з такою силою, наче розлючений п’яниця б’є по дубовому шинквасу. Знову й знову він поринав у жахливу біло-синю хмару нової зорі на ім’я Біль.
– Господи, прошу тебе, – простогнав Пол, коли надворі зі стуком та гарчанням завівся «черокі», – прошу тебе, Господи, забери мене звідси або вбий… забери