Мізері. Стівен Кінг

джип «черокі»[55], який на вигляд мав років п’ять, проте був ретельно доглянутий. По один бік від машини був ківш фірми «Фішер» на саморобній дерев’яній рамі. Аби під’єднати ківш до «черокі», Енні треба було лише обережно підвести джип до рами, щоби скоби на бампері збігались із пазами на ковші, та перекинути блокувальний важіль на панелі приладів. Ідеальний транспорт для самотньої жінки, яка не має сусідів, що могли би їй допомогти (звісно, за винятком тих нетіпах Ройдманів, але Енні не взяла б у них і тарілки зі свинячими котлетами, навіть якби помирала з голоду). Під’їзна доріжка була ретельно прибрана від снігу, на підтвердження того факту, що Енні дійсно користувалася ковшем, але дороги видно не було – вона ховалася за рогом будинку.

      – Бачу, ти вподобав мій сарай, Поле.

      Він здригнувся та озирнувся. Стрімкий, непрорахований рух пробудив біль, який віддано вгризнувся в рештки гомілок і в зіжмуткований сольовий купол, що замінив йому ліве коліно. Біль іще раз сполохнувся, проштрикуючи голками тіло, недосяжний у своїй кістковій в’язниці, а потім запав у легку дрімоту.

      Енні тримала тацю з їжею. М’який, перемолотий харч для каліки… але від одного погляду на їжу шлунок загуркотів. Коли Енні підійшла ближче, Пол побачив, що на ній білі черевички з тонкою підошвою.

      – Так, він дуже гарний.

      Вона поклала дошку на бильця крісла та поставила на неї тацю. Потім присунула стілець та сіла біля Пола, спостерігаючи, як він їсть.

      – Фу-ти, ну-ти! Гарний той, хто гарно робить, як казала моя мати. Я тримаю його в порядку, бо, якби не тримала, сусіди би розпатякалися. Вони постійно шукають приводу, аби залити мені сала під шкуру чи пустити про мене пліток. Тому я все тримаю в порядку. Зовнішній вигляд дуже-дуже важливий. Щодо сараю, то мороки з ним небагато, якщо не відкладати справи на безрік. Скидати долі сніг, аби не провалився дах, – то найбільша бякота.

      «Бякота, – подумав він, – запам’ятай це слово з лексикону Енні Вілкс для своїх мемуарів – себто якщо тобі колись випаде нагода написати мемуари. Разом із „ковіньками“, „птахами-нетіпахами“ та всіма іншими, які з’являться трохи згодом, будь певен».

      – Два роки тому я попросила Біллі Гавершема викласти дах спеціальними стрічками. Клацаєш перемикачем, вони нагріваються та розтоплюють кригу. Проте цієї зими вони більше не знадобляться, бачиш, як сніг тане сам по собі?

      Виделка з яйцем стала на півдороги до рота. Вона зупинилася на льоту, поки Пол дивився на сарай. По краю даху звисала низка бурульок. Із кінчиків бурульок струменіли краплі, швидко струменіли. Кожна краплина зблискувала перед тим, як упасти у вузенький крижаний рівчак під стіною сараю.

      – Уже сорок п’ять градусів, а ще й дев’ятої немає, – безтурботно продовжувала Енні, поки Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. – Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха,