Його пір’я. Його очі.
Пульсуючий біль у ногах знову починав набирати обертів.
Ні. Ні, ні.
Він іще дужче притиснув згин ліктя до очей. Із сараю долинало гупання. Звісно, хто знає, що воно таке, проте у своїй уяві
(«твій РОЗУМ і УЯВА, от і все, що я мала на увазі»)
Пол бачив, як Енні штовхає з горища в’язанки сіна, як вони підстрибують на підлозі сараю.
«З Африки. Птах із Африки. З…»
Потім зазвучав її схвильований голос, наче великий гострий ніж розрізав цупку матерію. Вона майже кричала: «Ти гадаєш, що коли я свідчила в Ден…»
Свідчила. Коли я свідчила в Денвері.
«Ви присягаєтеся говорити правду, тільки правду й нічого, крім правди, і хай допоможе вам Бог?»
(«Не знаю, звідки він це бере»)
«Так».
(«Він ПОСТІЙНО пише такі штуки»)
«Назвіть своє ім’я».
(«Такої уяви більш ні в кого немає, принаймні по моїй лінії»)
«Енні Вілкс».
(«Яка багата уява!»)
«Мене звати Енні Вілкс».
Він хотів, аби вона говорила далі, проте Енні мовчала.
– Ну давай, – пробурмотів він, усе ще затуляючи очі рукою. Так йому найлегше думалося, найкраще уявлялося. Мати любила розповідати місіс Мульвані, коли перекидалася з нею слівцем через паркан, що її хлопчик має напрочуд багату уяву і що він постійно пише дивовижні маленькі оповідки (звісно, окрім тих випадків, коли вона називає його плаксухою та рюмсалом).
– Давай-давай-давай!
Він побачив судову залу в Денвері, побачив Енні Вілкс за кафедрою для свідків. Тепер вона була не в джинсах, а в сукні червоно-чорного, іржавого кольору та в огидному капелюшку. Він побачив, що в залі повно слухачів, а суддя лисий і в окулярах. А ще суддя мав білі вуса. Під білими вусами виднілася родима пляма. Білі вуса прикривали її майже всю, але не повністю.
«Енні Вілкс».
(«Він у три рочки почав читати! Уявіть собі!»)
«На хвилі… шанування…»
(«Він постійно щось пише, вигадує всяке»)
«А тепер треба сполоснути».
(«Африка. Той птах із»)
– Ну давай же, – прошепотів він, але далі справа не пішла. Пристав просив Енні назвати своє ім’я, і вона знову й знову повторювала, що її звати Енні Вілкс, але більше нічого не казала. Вона все сиділа, її волокнисте, щільне, погрозливе тіло заповнювало собою простір зали, і вона знову й знову повторювала своє ім’я, і більш нічого.
Намагаючись уявити причину, з якої колишня медсестра, що зробила з нього в’язня, мала давати свідчення на суді в Денвері, Пол поринув у сон.
Пол був у лікарняній палаті. Тілом прокотилася хвиля полегшення, і вона була така потужна, що йому захотілося плакати. Щось трапилось, поки він спав, а можливо, Енні змінила план дій чи несподівано подобрішала. Немає значення.