Пол Шелдон також перебував у режимі очікування.
Енні прийшла одразу, як в іншій кімнаті годинник пробив восьму, – з двома пігулками та склянкою води.
Він радо підвівся на ліктях, намагаючись сісти на ліжку.
– Нарешті, два дні тому, я купила вашу нову книжку, – розповіла вона. У склянці дзенькнув лід, і цей звук мало не звів Пола з розуму. – «Дитина Мізері», вона чудова… як і інші. Навіть краще! Найкраща!
– Дякую, – видавив він і відчув, як на чолі виступив піт. – Прошу вас, мої ноги, так боляче…
Енні замріяно усміхнулася:
– Я знала, що вона одружиться з Єном, і, сподіваюся, Джеффрі та Єн врешті-решт знову стануть друзями. Правда? – спитала вона, але одразу ж додала: – Ні, не кажіть! Я сама про все дізнаюся. Не люблю поспішати. Усе одно наступної книжки ще довго чекати.
У його ногах пульсував біль, утворивши міцний залізний корсет навколо паху. Він уже обмацав себе там, унизу, і вирішив, що тазові кістки вціліли, хоча на дотик були якимись дивними та покрученими. А от нижче колін нічого цілого не залишилося. Він навіть дивитися не хотів. Він бачив два викривлені, безформні силуети, що вимальовувалися під ковдрою, і цього було достатньо.
– Будь ласка, міс Вілкс! Так боляче…
– Зви мене Енні. Так мене кличуть усі друзі.
Вона подала йому склянку. Волога збиралася краплями на холодних стінках. Але пігулки Енні не віддавала. Пігулки, що лежали у її руці, були припливом, а вона сама була місяцем, який приносив приплив, який покривав палі водою. Вона піднесла капсули йому до рота, який він одразу жадібно відкрив… а потім раптом прийняла руку.
– Я взяла на себе сміливість зазирнути в ту сумочку. Ти ж не проти?
– Та ні, звісно, ні. Ліки…
Краплі поту на чолі ставали то холодними, то гарячими. Цікаво, він закричить? Він вирішив, що це дуже ймовірно.
– Там був рукопис.
Вона вимовила цю фразу, тримаючи пігулки в правій руці, а потім повільно нахилила долоню, і ліки перекотилися до лівої. Пол не спускав з пігулок очей. Енні продовжувала:
– Він називається «Швидкі автівки». І про Мізері там, очевидно, не йдеться. – Вона кинула на нього трохи несхвальний погляд, але, як і раніше, в ньому читалася любов. Материнська любов.
У неї вихопився смішок:
– Які ж автівки в дев’ятнадцятому столітті, хоч швидкі, хоч які! Я також дозволила собі його трохи погортати… ти ж не проти?
– Будь ласка, – простогнав він, – я не проти, але прошу…
Тепер нахилилася її ліва рука. Пігулки покотилися і неквапливо, з тихим перестуком, упали назад у праву долоню.
– А якщо я його прочитаю? Ти ж не проти, якщо я його прочитаю?
– Ні.
Ноги з потрощеними кістками неначе наповнилися гострими уламками скла.
– Ні, – він видавив щось схоже на усмішку, – звісно, ні.
– Я би ніколи не зробила цього без твого дозволу, – відверто