13 Марко
У Ксеньці щось було таке… невловиме. Я підсів до неї тоді в електричці зовсім не для того, щоб буденно познайомитися з юною наївною кралечкою в надії на дещо. Хоча на подібний перебіг подій теж розраховував. Мене до неї тягнуло таємним магнітом. Вона мені була схожа на всіх моїх родичок, знайомих дівчат та однокласниць. Мені весь час бажалося зазирати в її лице.
Смішно, ми брат і сестра. У вітальні ми тільки про це й говорили. А потім Ксенька взяла моє лице обома долонями й поцілувала просто в губи. Її в’юнкий язик хвостом ящірки ляпнув по моєму піднебінню. Я закам’янів. У ту мить зайшла мама.
Не знаю, що вона бачила. Проте байдуже.
– Який натуральний колір твого волосся? – поцікавилася Ксенька. – Як у мене, русявий?
– Рудий, – зізнався. – Завжди не любив колір свого волосся. Мене через нього в школі Рудьком прозивали.
– Рудько – звучить доволі непогано, Писька – гірше! – засміялася сестра.
– Щодо прізвища я не комплексую, – мовив. – Письки – це старовинний козацький рід!
– Це гідно поваги, – продовжувала хихотіти мала.
– Слухай, – раптом сполошилася вона, – як ти думаєш, твоя мама не помітила, що ти борщ у помийницю вилляв?
– Ні, не помітила, – запевнив. – Я більше переживаю за нашу свиню, адже саме їй ті помиї в їжу підуть.
– Що ж з нею буде? – запитала Ксенька.
– Самому цікаво, – знизав плечима.
– Твоя мама щось знає, так? Знається з нечистим? – Ксенька заглянула в моє обличчя.
– Так, – коротко відповів і замовк.
Мені було б легше, якби не знав, що мама вміє зживати своїх ворогів зі світу. Моє дитинство скінчилося в п’ять років, коли побачив, як вона пригостила свою подругу, котра дозволяла собі патякати зайве, власноруч спеченими тістечками. Перед цим у крем для випічки мама всипала всілякі моторошні додатки, послідовність яких звіряла з написаним у чорній таємничій книжечці. Усі ці маніпуляції робилися на моїх очах, тому що вона думала, що я нічого не зрозумію і не запам’ятаю. Мама заборонила мені торкатися тістечок, які запаморочливо пахли на всю хату.
Мамина подруга з’їхала з глузду надвечір того ж дня. По цей день вона безвилазно гибіє в «жовтому домі».
– Ми ще зустрінемося? – перервала мовчанку Ксенька.
– Звичайно! – запевнив. – Даси свою адресу? Я приїду в гості!
– Обіцяєш? – запитала сестра.
– Обіцяю!
Ксенька зупинилася, дістала рожевий записник, зовсім дитячий, із котиками на обкладинці. Написала на листочку, вирвала його й засунула в кишеню моєї куртки.
– Я й номер домашнього телефону написала, – сказала вона.
– Я передзвоню, будь певна, – посміхнувся їй.
За кілька хвилин ми вже стояли на платформі залізничної станції. Електричка запізнювалася всього на дві хвилини. Обом стало дуже сумно. Я притягнув її до себе й пригорнув. Мій ірокез тріпотів під пронизливим вітром, як державний прапор України.
– Хочеш, поїдемо