Я треную усмішку своєї мами. Зазвичай люди не тренують свого усміху посмішки в достатній мірі, тому коли більшості необхідно удавати щасливий вигляд, вони нікого не можуть пошити в дурні. Я муштрую свою усмішку повсюдно, адже ось воно що: це ж мій квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфуді. На відміну від прісного життя всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.
Вимальовуючись над моїм плечем, зовсім трохи позаду мене, неначе хмаринка з текстом моїх думок на сторінці коміксу, віддзеркалюється він – серцевий дефібрилятор! Установлений на стіні відразу за моєю спиною, вкладений у металевий контейнер за скляною заслінкою: щойно відкриєш – ввімкнуться сигнали тривоги й заблимає червоне проблискове світло. Напис трохи вище від контейнера «AED»[54] і знак – блискавка, що вражає символ серця. Металевий контейнер схожий на кіношну вітрину, в якій тримають королівські прикраси в якійсь голлівудській стрічці про пограбування століття.
Відкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги і вмикаю проблискове червоне світло. Швидко, перш ніж прибіжить якийсь герой-рятівник, я влітаю з дефібрилятором до туалетної кабінки для інвалідів. Сидячи на унітазі, я прикидаю, як відкрити контейнер. На його кришці надруковано інструкції: англійською, іспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у коміксах. «Дурньобезпечно» – аякже! Якщо забаритися, ця опція зникне. Невдовзі дефібрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилучені з відкритого доступу, то залишаться хіба що в парамедиків «швидкої».
Ось воно, у моїх руках, – моє безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».
Мої руки розумніші за інші частини мого тіла. Мої пальці знають, як просто зняти папір з електродів і приклеїти їх до моїх скронь. Мої вуха знають, як розпізнати голосне «біп!», яке означає, що пристрій повністю заряджений.
Мої великі пальці знають, що краще. Вони шмигляють по великій червоній кнопці. Начебто, це – відеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна війна. Одне лише «тиць» – і тому світу, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальність.
Бути чи не бути. Найбільшим Божим даром тваринам є те, що їм не треба робити вибір.
Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, і я не буду більше вміти читати. А ще ліпше те, що мені воно буде по барабану. Бо я не знатиму ні про глобальні кліматичні зміни, ні про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.
Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.
Перш ніж я себе зітру, я уявляю дядечка Генрі біля брами з посадковим талоном в руці. Він заслуговує на краще, ніж оце. Він має знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклеєними до чола, я виношу з туалету дефібрилятор і йду