«Пізнати справжню насолоду – це тут! – волала Мавпа. – Щирісіньке блаженство, – не вгавала вона, – на дурничку!»
Тільки густий сморід відбив бажання в Качки та Бика тієї самої миті схопити її, задзьобати, взяти на роги – словом, викинути геть із приміщення; лише Грізлі, склавши долоні в рупор, обізвав її непристойним словом та Папуга додав щодо неї кілька уїдливих зауважень.
На її боці не було нікого. Відстоювати свою твердиню Мавпі доводилося на самоті.
Так, як і раніше, вона почувала себе командним гравцем з тією лише розбіжністю, що одним-єдиним.
Далі здійнявся хаос. Змітаючи все на своєму шляху, наче вихор, невідомо з якого дива просто на неї помчало стадо північних Оленів, за мить перекинувши і стіл, і все, що на ньому було. Ще за мить на тій самій підлозі, де лише вчора Мавпа уявляла себе розпростертою у пилу, вона побачила улюблений сир спершу під копитами ошалілих Оленів, а потім ще й під пазурами Тигра. Тієї ж миті чиясь могутня долоня зімкнулась на її зап’ястку, висмикнула з вихору та й потягла до дверей. Так, то був він, не хто інший, як Горила, а тягнув він її не просто до дверей, а до дверей, що вели до останніх днів її буденної кар’єри у «Ллевеллін фудз». Де вночі можна спати. А вдень – вештатися, як уві сні. І навіть сенсу немає хоч будь-коли по-справжньому прокинутись.
Єдиний кубик, що його не спіткала лиха доля, на зуботичці міцно тримала сама Мавпа. То був її меч та її грааль – вона підняла його над головою та повела перед очима у Горили. А потім щільно запхала його Горилі якнайдалі до рота. Той одразу ж захлинувся, закашлявся та виплюнув те, що так підступно Мавпа поклала йому на язик. Та Мавпа