– Чай, – сказав він таким тоном, ніби пригадував один із товарів у списку своїх закупівель.
Поки він порався біля плити, я дивився на кільця від кавових філіжанок на скатертині. Я нетерпляче засовався на своєму стільці й роззирнувся навколо.
– Е… – почав я.
– Що таке?
– А потім я зможу з нею побачитись?
– Можливо, – сказав він, стоячи до мене спиною й миючи віничком порцелянову філіжанку. – Якщо вона прокинеться. Їй доводиться терпіти сильний біль, і ліки допомагають їй заснути.
– Що з нею сталося?
– Ну, розумієш… – Його тон був водночас уривчастим і стриманим, і я відразу його впізнав – достоту так говорив я, коли хтось розпитував мене про матір. – Її сильно вдарило по голові, у черепі утворилася тріщина, якщо сказати тобі правду, то вона певний час перебувала в комі, а ліва нога була так потрощена, що її мало не відрізали. «Шматки мармуру в панчосі», – сказав він, невесело засміявшись. – Так висловився її лікар, коли подивився на рентгенівський знімок. Дванадцять переломів. П’ять операцій. Минулого тижня, – сказав він, напівобернувшись, – їй повитягували штифти, й вона так просилася додому, що їй дозволили, але за умови, аби частину дня в нас була санітарка.
– Вона ще не ходить?
– Звичайно, ні, – сказав він, піднісши сигарету до рота, щоб зробити затяжку. Він якось примудрявся куховарити однією рукою і курити другою, як капітан буксира або кухар у таборі лісорубів у якомусь старому фільмі. – Вона не може навіть сидіти довше ніж півгодини.
– Але вона одужає?
– Ми всі на це сподіваємося, – сказав він не вельми обнадійливим тоном. – Ти знаєш, – він подивився на мене, – якщо ти там був, то це просто диво, що з тобою все о’кей.
– Ну, знаєте… – Я ніколи не знав, як відповідати, коли люди висловлювали подив – а вони робили це часто, – що зі мною все о’кей.
Гобі прокашлявся й витяг сигарету з рота.
– Отакі-от справи. – Я бачив із виразу його обличчя, він жалкує, що сказав мені не те. – Думаю, з тобою вони теж розмовляли? Слідчі?
Я подивився на скатертину.
– Так.
Я відчував, що ліпше мені надто не розводитися на цю тему.
– Не знаю, як було з тобою, але мені ті люди здалися дуже делікатними – й дуже поінформованими. Отой ірландець пережив багато таких подій, він розповів мені про бомби у валізах, що їх переносили в Англії та в паризькому аеропорту, про вибух на хіднику біля кав’ярні в Танжері, коли загинули десятки людей, а той, хто був біля самої бомби, не дістав жодної подряпини. Він розповів мені, що їм доводилося спостерігати дивні ефекти, а надто в старих будівлях. Закритий простір, нерівні поверхні, матеріали з відбивними властивостями – усе дуже непередбачуване. Схоже на акустику, сказав він. Вибухові хвилі нагадують хвилі звукові – вони відскакують і змінюють напрямок. Іноді вікна в крамницях вилітають на відстані багатьох миль. Іноді, – мій співрозмовник відсунув зап’ястям волосся