Щиголь. Донна Тартт. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Донна Тартт
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная образовательная литература
Год издания: 2013
isbn: 978-617-12-1250-3, 978-0-349-13963-0, 9786171212497
Скачать книгу
так почав. Господи, я… – Він зробив туманний жест, ніби хотів сказати: «Я виснажений і припустився помилки».

      Я не вельми чемно відвернувся від нього, засліплений хвилею емоцій, які мали нудотний присмак. Після смерті матері я майже не плакав, а тим більше в присутності людей, – навіть на церковній службі в її пам’ять, де люди, які її майже не знали (а були й такі, що перетворювали її життя на пекло, як, наприклад, Матільда), схлипували та втирали носи навкруг мене.

      Він помітив, що я засмутився, й почав щось казати, але передумав.

      – Ти щось їв? – несподівано запитав він.

      Я був надто здивований, щоб відповісти. Їжа – це останнє, про що я міг подумати.

      – Так я й думав, – сказав він, зі скрипом підіймаючись зі свого місця. – Ходімо, щось вигадаємо.

      – Я не голодний, – сказав я так грубо, що мені аж стало соромно за себе. Після смерті моєї матері всі, здається, тільки й думали про те, щоб напхати мені чогось у горлянку.

      – Ну звісно. – Вільною рукою він відігнав хмару диму. – Але ходімо, будь ласка. Зроби мені приємність. До речі, ти не вегетаріанець?

      – Ні! – ображено відповів я. – Чому ви про це подумали?

      Він засміявся – коротко, гостро.

      – Ти не обурюйся. Більшість друзів Піппи не споживають м’ясної їжі, вона також.

      – Он як, – розгублено сказав я, і він подивився на мене зі жвавою, неквапливою цікавістю.

      – То знай, що я також не вегетаріанець, – сказав він. – Я готовий їсти все що завгодно, навіть найхимерніші страви. Отже, ми з тобою знайдемо якийсь вихід.

      Він поштовхом відчинив двері, і я вийшов за ним у напханий усілякими речами коридор, стіни якого були обвішані заплямованими дзеркалами та старими фотографіями. Він швидко йшов попереду мене, а я намагався не відставати й водночас дивитися: на фото були родинні групи, білі колони, веранди й пальми. Тенісний корт, моріжок, застелений перським килимом. Служники в білих костюмах, вишикувані в один ряд. Мій погляд зупинився на містері Блеквеллі – носатий і привабливий, в ошатному білому одязі, на спині горб навіть у молодості. Він прихилився до стіни над морем, поблизу пальм; поруч нього, на стіні, тримаючи руку на його плечі й на голову вище від нього, – усміхалася маленька Піппа. Хоч якою крихіткою вона була, схожість із сучасною Піппою вражала: її шкіра, очі, голова, нахилена під тим самим кутом, і волосся, руде, як у нього.

      – Це ж вона, правда? – запитав я, і в ту саму мить усвідомив, що це не може бути вона.

      Ця світлина зі своїми злинялими кольорами та одягом, який давно вийшов із моди, була знята задовго до того, як я народився.

      Гобі обернувся й підійшов подивитися на фотографію.

      – Ні, – спокійно відповів він, тримаючи руки за спиною. – Це Джульєтта. Мати Піппи.

      – А де вона тепер?

      – Джульєтта? Померла. Від раку. У травні минуло шість років. – І продовжив, мабуть, збагнувши, що говорить надто коротко. – Велті був старшим братом Джульєтти. Власне кажучи, напівбратом, єдинокровним. Один батько – різні матері – тридцять років різниці між ними. Але він виховував її як власну дитину.

      Я підійшов, щоб подивитися