Дівчина й старий підійшли до нас зовсім близько. Я підсвідомо нахилився вперед і глянув на картину. Вона була невеличкою, найменшою на виставці і, мабуть, найскромнішою: на простому блідому тлі жовтавий щиголь, прикутий до жердки за лапку-гілочку.
– Той художник був учнем Рембрандта, учителем Вермеера, – сказала моя мати. – І ця маленька картина є загубленою ланкою між ними двома – саме від цього прозорого чистого освітлення Вермеер запозичив своє вміння його малювати. Звичайно, я не знала й не переймалася її історичним значенням, коли була дитиною. Але воно в цьому.
Я відступив назад, щоб роздивитися краще. Ця пташка була звичайнісіньким створінням і не мала в собі нічого сентиментального; і те, що вона ховала в собі акуратно й компактно – свою яскравість, свій пильний і стривожений вираз, – змусило мене пригадати мамині дитячі фотографії: щиглика з темною голівкою й застиглим поглядом.
– Це була відома трагедія в історії Голландії, – сказала моя мати. – Велика частина міста була зруйнована.
– Ти про що?
– Про катастрофу в Дельфті. Коли загинув Фабриціус. Ти не чув, як он учителька розповідала про це?
Я чув. Три моторошні пейзажі художника на ім’я Еґберт ван дер Пул зображували з різних ракурсів те саме згоріле пустище: спалені та обвалені будинки, вітряк із пошматованими крильми, ворони в затягнутому густим димом небі. Строго вдягнена пані голосно розповідала групі школярів, що в 1600-х роках у Дельфті вибухнула порохова фабрика і художник так перейнявся руйнуванням свого міста, що малював його знову й знову.
– Розумієш, Еґберт був сусідом Фабриціуса, він, можна сказати, збожеволів після того, як вибухнув порох, принаймні так мені здається, але Фабриціус загинув, а його майстерня знищена. Разом із майже всіма його картинами, крім цієї.
Здавалося, вона хотіла почути, що я на це скажу, але я не сказав нічого, і вона провадила:
– Він був одним із найвидатніших художників свого часу – великої епохи живопису. Дуже й дуже знаменитий тоді. Проте його історія сумна, адже до нас дійшли, мабуть, п’ять або шість творів з усього його доробку. Решту картин утрачено – усе, що він створив.
Дівчинка та її дід спокійно відійшли вбік, слухаючи розповідь моєї матері, і це трохи мене бентежило. Я глянув, а потім, неспроможний утриматись, озирнувся. Вони стояли дуже близько, так близько, що я міг би простягти руку й доторкнутися до них. Вона смикала старого за рукав, тягнучи до себе його руку, й щось шепотіла йому на вухо.
– У будь-якому разі, якщо ти мене запитаєш, – сказала мати, – це найдивовижніша картина на виставці. Фабриціус показує нам щось таке, що відкрив лише він, щось таке, чого раніше не знав жоден інший художник – навіть Рембрандт.
Дуже тихо – так тихо, що я ледве її почув, – дівчинка прошепотіла:
– Вона все своє життя мусила сидіти отак?
Я думав про те саме; прикута лапка, жахливий ланцюжок; дід дівчини прошепотів якусь відповідь, але моя