Твоя мама відпочивала нагорі. Я побачив її з-за незачинених дверей у півтемряві: ноги голі, шовкова сорочка на тоненьких бретельках, простирадло згорнуте на краю ліжка, куди вона його підсунула ногами, обличчя закрите волоссям. Можливо, вона спала й раніше, і через це не почула, як я дзвонив. Ця думка мене заспокоювала, знати, що вона спить, тоді як я… Наче вві сні. Я жував хліб, а вона спала. Її дихання було спокійне, неначе море за вікном. Я скинув із себе одяг у кошик для брудної білизни й пішов під душ. Зійшов у махровому халаті, залишаючи воду на сходинках, узяв сонячні окуляри та вийшов під навіс. Море крізь темні лінзи здавалося більш синім і хитливим, ніж насправді. Я був удома, страх залишився десь там, далеко. Пожежу я полишив позаду, хоч і відчував обличчям полум’я. Я дивився на нього й намагався потроху спалити те, що сталося. (Я мусив звикнути до цієї людини, яку, як мені здавалося, я знав і яка зникла в келишку з горілкою, за цією сороміцькою хіттю, розчинилася, неначе ті брудні кубики льоду. Я підніс руки до рота, щоб понюхати свій подих. Ні, горілкою не тхнуло.
– Привіт, любий.
Ельза поклала руку мені на плече. Я повернувся й одразу ж її поцілував. Поцілунок вийшов незграбним, до губ я так і не доторкнувся. На ній була ажурна сорочка, під якою проглядалися потемнілі від сонця соски. Погляд у неї був ще зовсім заспаний. Я притиснув її знов до себе, щоб цього разу поцілунок був кращим.
– Ти так пізно.
– У мене була така паршива операція.
Я збрехав інстинктивно, та у своїй брехні був переконливим. Я взяв її за руку, і ми пішли по піску до берега.
– Хочеш, поїдемо кудись повечеряти?
– Якщо ти цього хочеш…
– Ні, як хочеш ти.
– Залишімося вдома.
Ми сіли. Сонце ставало лагіднішим. Ельза витягнула ноги аж до самої води й сиділа, дивлячись собі на нігті, які то зникали під мокрим піском, то з’являлися знову. Ми вже звикли так сидіти одне біля одного, нам це не набридало. Та після кількох днів, коли ми не були разом, потрібно було відновити наші інтимні стосунки, порушені самотністю. Я взяв руку твоєї мами й почав її погладжувати. Їй було тридцять сім років, мабуть, їй теж бракувало тієї дівчини в казентиновому пальто яскраво-оранжевого кольору, що хиталася напідпитку за рестораном та сміялася, коли вітер обливав її водою з моря. Може, вона її шукала саме тут, на кінчиках ніг, які час від часу накривала світла морська піна. Та ні, це я був безвісти пропалим. Я зі своїм ненормованим робочим часом; ощадливий, коли треба було давати, і щедрий, коли треба отримувати. Та ми б не стали ритися в піску, щоб віднайти те, чого нам