– Хочу, щоб ти освідчився мені по-бойківськи, – кокетувала Ганнуся.
– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цілував би-м тя сночи і зранейка, як малейке дітинча, водив би-м тя горами і долами, щоби всі люди, які нас увидят чудувалися нашому великому щистю. Загартав би-м тя у такі збиранки, яких нихто николи й не видів, укладав би-м тя горілиць на пахучому сіні, щоб звізди небесні засвідчили, яка-сь красна, віддав би-м те остатну сорочку, лем би вічка твої до мене сміялися.
Відтоді і стала Нусею.
Нуся з Василем учителювали. Їхнє життя, як тепле літнє повітря, попливло розмірено і спокійно. За півтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзі після хрестин молода сім’я переселилася у новозбудовану хату, стіни якої Нуся розфарбувала власноруч.
Коли переступили поріг нової оселі, подала Василеві скрипку і попросила заграти «на долю». Невідома їй досі мелодія звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закохані душі з’єдналися у тому пісенному вирі блаженства, сподіваючись на добру і щасливу долю.
Всепереможна пристрасть Василя до божевільно швидкої їзди не вщухла навіть після народження дитини. Якось у неділю, обминаючи п’яного сусіда, не впорався з керуванням і перекинувся, добряче вдарившись головою до дороги. Не пам’ятає, хто його підняв, хто допровадив додому. До лікарів не звертався, бо вважав, що голова була захищена шоломом і що все само собою минеться.
На Покрову Нуся одягнула чоловіка у вишиванку і повела через ліси у сусіднє село до його рідної сестри Лесі на празник. Ішли поміж зеленими соснами і ялицями, міцно тримаючись за руки, наче діти. Сонце пригрівало, немов посеред літа, і тільки пожовкле листя у мовчазному лісі нагадувало про осінь.
– Я живу неначе у страшному підземеллі, не бачу найменшого сонячного промінчика, не чую власного голосу, і лише твоя рука тримає мене на цьому світі, – промовив тихо, але з великим жалем.
– Колись я думав, що так мучаться після смерті нерозкаяні грішники: вони нічого не чують, не бачать, цілковита темрява і загробна тиша поглинають їхні душі. Але їм іще важче, ніж мені, бо в них немає рятівної руки.
Нуся погладила чоловікову сиву, як лунь, голову і заговорила, начебто забувши, що він її не чує: «Вічної радості не буває, Василю, мусимо разом нести цей земний хрест, що став тепер сутністю нашого життя».
На празнику родичі спочатку співчутливо і ніяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися їхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горілку, співали й жартували, бо празник є для того, щоб веселитися.
– Такий світ важелезний, такий гіркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камінь глодати. Нагла несподівана смерть звалила Нуську Лісовецьку просто на оборі, коло самої студні, – зупинялася чи не біля кожного подвір’я дев’яносторічна баба Домка, повідомляючи новину. – Добре, що небіжка Магда того всього не видит.
Люди миттю збіглися на Василеве обійстя: хтось голосив, хтось замітав подвір’я, жінки прибирали