Симфонія почуттів. Ольга Яворська

і простягнув їй чудовий голубий з білими вітрилами кораблик.

      – Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щасливі, – щиро зазирнула Олексієві в очі.

      А здалеку донісся похоронний плач церковних дзвонів… За невинно убієнними…

      Нарциси для подруги

      На світанку Ярину розбудив дзвін. Вона сіла на ліжку, перехрестилася. Ще вчора чула, як чорний крук, провісник смерті, кричав, кружляючи над прибережними травами, а потім завернув на Катрусине обійстя.

      – Катруся вмерла, це по ній дзвонять, – промовила пошепки Ярина. – Вмерла в травні, у пору, коли природа святкує своє воскресіння, пішла у темноту смерті, залишивши все. Життя – обман, смерть – істина, якої ще ніхто не розгадав.

      Поволі підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Травневий ранок привітав її білими нарцисами, що, вмившись вранішньою росою, згорнули свої пелюстки, чекаючи появи сонця.

      – Катруся вмерла, – навіщось повторила Ярина і почала повільно одягатися.

      Колись Катруся була її найкращою подругою. Одиначка, вона виділялася з-поміж дівчат вишуканою шляхетністю, ніжною вродою. Завжди усміхнена, з великими карими очима і тонкими чорними бровами, володіла тією магічною силою, що заставляла всіх їй коритися. Хлопці бігали за Катрусею ще з дитинства, дівчата заздрили їй і старалися бути подібними до неї. Вона чудово співала і танцювала, ніколи ніхто не бачив її роздратованою чи злою. Найкраще одягалася, найкраще вчилася у школі. Все у її житті складалося так гарно і легко, як у казці, жила оточена любов’ю родини, у якій ніколи не було сварок чи нестатків.

      Тоді, коли Катруся з книжкою в руках колисалася у кріслі-гойдалці, Ярина з мамою мліли у колгоспних буряках.