Але я встиг. Захеканий, упрілий і липкий прискакав на посадковий майданчик і ввірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor».[32] Там якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось із них у подібній ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти до багажного відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилося, що валізи просто зникли. У моєму рюкзаку, крім ноутбука, нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічника та запхати його до багажного відсіка внизу автобуса. «Якось буде, – майнуло в голові. – Кому той ноутбук треба?»
Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає та грубшає, ніби погрожуючи знищити все живе. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там, де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.
Поки ми шпарко котилися сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе та страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але незабаром мені це набридло, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи поглядом краєвиди за вікном.
Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив у кріслі, а позаду в салоні розревілося немовля.
Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.
Хмари над головою сунули такі, що страшно було глянути, фіолетові блискавки шугали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То був не зовсім звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як-от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і, зрештою, «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом удав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації всіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин цей нахаба перейшов у нову безіменну фазу, прикметною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.
Стихія шаленіла не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу стала настільки щільною, що водій змушений був спинитися просто посеред вулиці: