• три пари шкарпеток;
• три комплекти спідньої білизни й одні купальні плавки;
• одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);
• друга, тобто додаткова, пара кросівок (у першій я мав їхати);
• гігієнічні причандали (зубна щітка, паста і маленька пляшечка шампуню);
• аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля та ще три-чотири мініатюрні пакуночки з пігулками, призначення яких я не знав, бо їх мені силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів до Швеції);
• цифровий фотоапарат із комплектом акумуляторів;
• іспансько-український та україно-іспанський словник на 40 000 слів;
• п’ять українських прапорців 9 × 15 см (роздавати на місці аборигенам);
• мобільний телефон і mp3-плеєр;
• паспорт, кредитки, трохи готівки;
• і, нарешті, крутий ковбойський капелюх із крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного.
Разом це заважило менше п’яти кілограмів (найважчими снарядами виявилися кросівки та словник), і то було все, чим мені доведеться обходитись увесь місяць за океаном.
Мені шкода шановних читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою до Мексики ще лишалася слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім, мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав за необхідне, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад до Стокгольма, готовий підняти вітрила та спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії.
ІV. Уперед, на Мексику!
Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять що завгодно.
«Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам-один. Лишилося менше двох годин до початку Мрії.
Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про всі місця, так звані «a must see».[29] У Стокгольмі вчора весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюся погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко – дощ і навіть грози… Але то таке, не з цукру, не розтану.
Вирішив брати із собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті.
Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, а зібраний і зосереджений. Попереду двадцять дев’ять годин дороги та дванадцятигодинний переліт через Атлантику.
Закінчую пакувати наплічника й уперед, на Мексику!
Ciao!»
Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольма. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою й узяв курс на T-Centralen – ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходилися докупи