– Я давно вже забула.
Вона повернулася з Торріані на майданчик. Леваллі знову підсів до Клерфе.
– Темне полум’я, – сказав він. – Або кинджал. Чи не вважаєте, що ці підсвічені скляні плити насправді є несмаком? – поцікавився за хвилю роздратовано. – Місяць світить досить яскраво. Луїджі! – покликав він. – Загаси світло під майданчиком і принеси пляшку старої ґраппи. Вона мене засмучує, – сказав він раптом, звертаючись до Клерфе, а його обличчя в темряві набрало похмурого вигляду. – Краса жінки мене засмучує. Чому?
– Бо відомо, що вона проминальна, а хотілося б, щоб залишилася.
– То так просто?
– Цього я не знаю, але мені достатньо.
– Вас теж засмучує?
– Ні, – сказав Клерфе. – Засмучують мене зовсім інші речі.
– Я розумію. – Леваллі ковтнув своєї ґраппи. – Мені все це знайоме. Але я від цього тікаю. Хочу залишитися товстим П’єро і тільки. Спробуйте ґраппи.
Випили мовчки. Ліліан знову протанцювала повз них. «Я не маю майбутнього, – думала вона, – це майже те саме, що не підкорятися земним законам».
Ліліан поглянула на Клерфе, і її губи щось безгучно висловили. Клерфе сидів тепер у темряві. Вона насилу могла розпізнати його обличчя. Зрештою, це не обов’язково. Не було потреби дивитися життю в очі. Вистачило його відчувати.
13
– На якому я місці? – запитав Клерфе, коли авто зупинилося біля заправки, гуркіт глушив його голос.
– На сьомому, – крикнув Торріані. – Як дорога?
– Ригати хочеться. При такій спеці жере гуму, як ікру. Ти бачив Ліліан?
– Так. Вона на трибуні.
– Слава Богу, що не стирчить тут з секундоміром.
Торріані підніс до рота Клерфе кухоль з лимонадом. Підбіг тренер.
– Ну як, готові? Рухом! Рухом!
– Ми не чарівники! – крикнув старший механік. – За тридцять секунд вам ніхто не змінить колеса.
– Поїхали! Швидше!
У бак сильним струменем лився бензин.
– Клерфе, – сказав тренер. – Попереду вас іде Дюваль. Женіть за ним. Женіть доти, поки в нього не закипить вода в охолоджувачі! А потім тримайте його позаду. Більше нам нічого не треба. У нас обидва перші місця.
– Їдьте! Готово! – закричав старший механік.
Авто рвонуло вперед.
«Обережно, – подумав Клерфе. – Аби лише не переборщити!» Трибуни мигнули строкатою, білою і блискучою на сонці плямою, потім залишилося тільки шосе, яскраво-синє небо й пункт на обрії, який стане стовпом пилу, Дювалем і його автом.
Дорога повела на висоту чотириста метрів. Наближався гірський ланцюг Мадоні, купки цитринових дерев, сріблясте мерехтіння оливкових гаїв, закрути серпантину, бризки гравію, що струменів з-під коліс, гарячий подих двигуна, комаха, що вдарила в окуляри, наче куля, кактусові чагарники, віражі вгору й униз, скелі, руїни, кілометр за кілометром потім сіро-брунатна давня фортеця Калтавутуро і хмара пилу – пилу ставало все більше, – і раптом комаха, що нагадує павука: авто.
Клерфе