– Ну, як, стрийко Ґастон був на висоті? – пролунав у коридорі голос Клерфе.
– Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш?
– Я втратив смак до таких речей.
– Ти чекав мене?
– Так, – сказав Клерфе. – Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.
– А раніше ти пив?
– Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб утекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Сьогодні вдень я був у каплиці Сен-Шапель. А завтра збираюся навіть до музею Клюні. Хтось зі знайомих, що бачили тебе зі мною, стверджує, що ти схожа на кралю з однорогом, яка зображена на гобелені, що висить у цьому музеї. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?
– Цього вечора ні.
– Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя – це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя – це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що в будь-який момент він може перекинутися. Тепер ти мусиш відпочити.
Очі Ліліан зблиснули.
– Ти все-таки випив?
– Та ні, мені це не конче. Невже тобі не хочеться ще кудись поїхати?
– Куди?
– На будь-яку вулицю і в усі кнайпи, про які ти щось чула. Ти чудово вбрана. Ти чудово вбрана, але змарнувала таку прекрасну сукню на кандидатів стрийка Ґастона. Цю сукню ми за будь-яких умов зобов’язані вивести на світло, навіть якщо ти сама не бажаєш виїжджати. Щодо суконь існують відомі зобов’язання.
– А щодо людей – ні?
– Звичайно, ні.
– Добре. Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.
Клерфе випровадив «Джузеппе» з лабіринту вулиць біля набережній і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч із готелем якраз зачиняли.
– Сумуючий коханець, – вимовив хтось поруч з ним. – Чи не надто ти старий для цієї ролі? – Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.
– Безумовно, – відповів він. – У цьому й полягає уся чарівність!
Лідія закинула на плече край білого хутра.
– Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!
– Ось це комплімент, – відповів Клерфе. – Якщо вже ти так кажеш, отже, вона чарівна.
– Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?
– Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому, – Клерфе розсміявся. – Відколи це ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?
Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут із ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера з таким виглядом, наче то була зброя, Лідія