– Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що просмерділа часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися.
– Хіба ми встигли?
– Так. Чуєш, як тихо стало навкруги?
– Це ти став тихим, – відповіла вона. – Тому що домігся свого.
– Хіба я домігся? Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.
– Ах, мої мовчазні друзі! – Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. – Ночами вони мені розповідали про казкові бали й карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?
– Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?
– Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.
– Ми поїдемо до моря, – сказав Клерфе. Він передав їй холодну склянку з пивом. – За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але в мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.
– А ти завжди хочеш бути переможцем?
– Іноді це дуже доречно. Ідеалісти вміють знаходити застосування грошам.
Ліліан розсміялася.
– Я розповім це дядькові Ґастону.
Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.
– Ця сукня якраз для Палермо, – мовив він.
– Я вдягала її вчора пізно вночі.
– Де?
– Тут.
– Сама?
– Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з Сен-Шапель, пляшкою вина, Сеною і місяцем.
– Більше ти не будеш сама.
– Я й не була настільки сама, як ти думаєш.
– Знаю, – сказав Клерфе. – Я кажу, що кохаю тебе, так ніби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.
– Ти не висловлюєшся примітивно.
– Кожен чоловік це робить, коли не бреше.
– Ходи, – сказала Ліліан. – Відкрий пляшку «Дом Периньон». З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, загальним і дуже легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?
– Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.
– Ну й слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Людина так легко від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.
11
Десь співала канарка. Клерфе почув її крізь сон. Прокинувшись, він роззирнувся. Хвильку не міг зрозуміти, де знаходиться. Сонячні відблиски від білих хмар і річки танцювали на стелі, кімната здавалася перекинутою догори дригом. Стелю обрамляв ясно-зелений сатиновий фриз. Двері до лазнички й вікно в ній були відчинені, і Клерфе побачив клітку канарки, що висіла у вікні навпроти по той бік двору. У глибині за столом сиділа жінка з потужним бюстом і жовтим волоссям, наскільки Клерфе міг розгледіти, перед нею стояв не сніданок, а обід і півпляшка бургундського.
Клерфе пошукав свого годинника. То не була ілюзія – годинник