Ґольманн розсміявся.
– То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
– Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони й авта!
– Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
– Це лише кілька днів.
– До біса! Щось сталося?
– Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
– Звичайно, – сказав Ґольманн. – Але в чому справа? Що сталося?
– Нічого, – відказав роздратований Клерфе. – Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
– Клерфе, хто розбився?
– Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.
– Помер?
– Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.
Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
– Хіба тут лише самі хворі?
– Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
– Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
– Ні, то якраз здорові! – Ґольманн розсміявся. – А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.
Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.
– Як довго думаєш тут залишитися? – запитав Ґольманн.
– Кілька днів. Де б я міг оселитися?
– Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.
– А звідки ти про це знаєш?
– Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.
– Чкурнути?
– Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. – Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. – Це джин, – пояснив він. – Теж помагає.
– Вам не дозволяють пити? – запитав Клерфе.
– Цілковитої заборони нема, але так зручніше. – Ґольманн сховав пляшку до кишені. – Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.
Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.
– Знаєш, хто це? – запитав Клерфе.
– Ця жінка?
– Ні,