Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.
– Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.
– Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?
– Ти така сама, як і твій батько! – зневажливо сказав старий. – Він ніколи не мав почуття обов’язку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!
– Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.
– А де ти їх купиш? – швидко запитав старий марабу.
– У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.
– Твоя мати…
– До завтра, – сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.
– Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!
– Цілком можливо, – відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.
– Ти така сама, як твій батько. – Старий був щиро наляканий. – Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.
– Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них – заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший – витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.
Ґастон нервово махнув рукою.
– Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.
Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.
– Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?
Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.
– Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.
– Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?
Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.
– Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?
– А ти не боїшся смерті?
Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:
– У тебе жахливі манери.
– Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.
– Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.
Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.
– Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.
– У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.
– У «Біссон».
– Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».
– Я також, – сказала Ліліан.
Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».
– Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.
– У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно.