А далi тiльки й було балачки, що про фалси 3, дирхеми 4 та динари, про те, хто скiльки й чого дiстав або випив чи з'їв. Скiльки хто з них, з цих смiттярiв, водоносiв, вантажникiв, носiїв, заробив чи втратив часток битого срiбного дирхема.
Бо найбiльший заробiток кожного iз них був не бiльше пiвтора динара щомiсяця.
Тiльки й патякалося тут, у цiй компанiї нежонатих, нужденних злиднiв, про цi динари, яких їхнi руки нiколи й не торкалися, а лише пестили своїми заскорузлими репаними пальцями «чорнi» дирхеми та затертi тьмянi лусочки фалсiв. А про золотi зливки чи самородки говорили з бiльшим захватом, нiж би про справжнє пришестя бога на землю! їм аж наморочилися голови, коли вони вже з третiх чи четвертих рук переповiдали, якi зробив сережки господар Хасанової хижi – знаменитий золотар-iудей Бен Закарiя.
Потiм вони пили дешеве християнське вино. Воно било їм у тiм'я i вони наче дурiли.
Певно, щось туди пiдмiшував господар – чи курячий сушений послiд, чи весняну гiрку кору верболозу…
З того часу, десь рокiв вiд трьох, Алi навчився вiдрiзняти запах чистого вина вiд дурманного всякого зiлля. Це була найбридкiша потрава, яку вiн коли-небудь нюхав потiм у своєму життi. А нюх мав пречудовий. Вiн принюхувався здаля до того вина, яке подавали в глинянiй пляшцi тим людям, що сидiли пiд стiною, подалi вiд вогнища, вiд диму. Вiд них пахло iншим та й по-iншому тхнуло їхнє вбрання, нiж у того збiговиська, серед якого сидiли Хасан i його малий син Алi.
Та це не були жебраки, вони нiколи не канючили милостиню. А жили своїм нужденним життям, мрiяли про всякi пригоди. Вони завжди говорили про монети та про жiнок. Вони були такi ж самотнi, як i батько Алi. Такi ж самi одинаки з невитраченою хiттю, як i батько Алi. Тiльки нi в кого з них не було дiтей. Тому Хасан був нiби вищий вiд них на голову. Особливо його уважно слухали, коли вiн розповiдав про рабинь.
Проте балачки нестримних любителiв усiляких непристойностей не вплинули на Алi. Не були йому цi теревенi анi цiкавi, анi бридкi. Бо з трьох рокiв вiн навчився плавати. В тi години, коли нiхто не працював, не гендлював, а ловив кейф 5 у тiнистих закутках спекотного Багдада, малий Алi бiг до каламутних хвиль Тiгру. Пiд таку пору з живих iстот на водi погойдувалися лише млявi чайки.
Коли малий кидався у воду, птахи голосно скрикували, вдаряли гострими крилами, висмикували з каламутної води жовтi лапи i вiдлiтали трохи осторонь, i знов їх несли каламутнi струменi.
З трьох рокiв малий навчився плавати, а в сiм уже краще за всiх плавав i пiрнав. У вiсiм рокiв мiг проплисти вiд одного мосту до другого, тримаючи в руцi палаючий свiтильник.
Вiн навчився пiрнати без жодного плюскоту. Обмацував урвистi слизькi береги, а в норах там стояли туготiлi усачi iз срiбною лускою.
Малий видирав рибин iз їх схованок i перекушував їм хребет бiля голови – тодi здоровеннi рибини мертво повисали в його руках.
Разом з хлопчиками смажив на березi рибу, остерiгаючись лише отруйної iкри та чорної плiвки в черевинi.
Часом вiн стiльки