Плисти проти течії. Хорхе Анхель Ліврага Ріцці

що її спричинюють не нафтопродукти і не радіація, а самі люди, які заперечують Бога, люди, які мільйони років деградують, повертаючись до тваринного стану. Вони знову втрачають можливість, що її мав наш давній предок, людина, яка жила в такі прадавні часи, що їх не пригадували навіть стародавні греки й римляни, про яких не згадують навіть єгиптяни у своїх старовинних папірусах. Та примітивна людина клала камінь на камінь і складала шану Тому, що вона внутрішньо відчувала, Тому, що давало їй змогу розуміти природу, не тільки експлуатувати її, не тільки використовувати її біологічну життєдайність, а й розуміти і трансформувати її в музиці, в поезії, у філософії та в любові.

      Якщо ми не визнаємо себе дітьми Божими, еманаціями Бога, то про яке братерство мова? Де візьметься любов між людьми? Якщо ми не визнаємо себе дітьми одного й того самого Отця, одного походження, однієї долі, то як можна почуватись єдиними і згуртованими? Ми почуваємось єдиними фізично, бо нам бракує стільців, щоб вигідніше всістися, але морально і духово ми єдиними не почуватимемося. Ми мусимо визнати себе дітьми Божими, мусимо відчути, що в нас є дещо спільне, і спільне не минуще, не те спільне, що у нас може бути з твариною, – скажімо, холод чи голод. Ми мусимо відчути в собі те спільне, що не минає. У давній американській книзі Чілам Балам сказано, що нам потрібна любов не на три дні, владарі нам потрібні не на три дні, закони нам потрібні не на три дні, реальності нам потрібні не на три дні. Усе, що ми маємо, є ефемерним, тож усі ми почуваємося пригніченими, обмеженими, і ходимо, мов ті звірі в одній клітці, по колу, тупцюємо на місці. Ми втратили розуміння того, що людина перед нами, людина поруч з нами і навіть людина, яка за певних обставин може бути нашим ворогом, насправді є нашим братом. Ми повинні щиро її любити, і не тільки зокола, не тільки показними вчинками. Головне – не показні вчинки, друзі мої, як сказано в книжечці «Маленький принц», головне – для наших очей невидиме. Іноді ми можемо чинити на позір жорстоко, а втім, почувати любов. Приміром, в часі операції хірург розтинає ланцетом живіт пацієнта. Якби на якусь мить хтось побачив тільки цей його порух, то вжахнувся б: «Душогуб! Він його замордує… Який жах!» Але ж бо лікар робить це задля того, щоб врятувати життя, він робить це з любові. Тим часом хтось нас голубить, виціловує, а насправді хоче нас ошукати або обібрати. Таким чином, зовнішній вчинок є другорядним; головне – акт внутрішній, акт віри.

      Ми повинні знову повернутися не тільки до індивідуальної віри, а й до віри колективної. Говорячи це, я не маю на увазі якусь певну релігію, я говорю про колективну віру, віру в Бога і в безсмертність душі. Слід усвідомити, що всі ми діти одного Отця; слід знову пізнати самих себе, подолати страх смерті, свої страхи, усвідомити, що ми безсмертні…

      Роззирніться довкола, придивіться до природи! Бог наділив дрібну гусінь здатністю набувати забарвлення довкілля, щоб убезпечитися від ворогів. Бог засвітив очі рибам, що плавають на великих глибинах, і вони бачать у пітьмі на тисячі