Хочеться мені при цій нагоді зазначити, що функція церкви в нинішньому духовному відродженні повинна мати певні межі. Зголоджений за вірою народ пригорнувся до храмів і прагне духовно очищуватися в них. Проте святі отці повинні розуміти, що до церкви треба навертати передусім молодь, щоб вона не хаміла в пив’ярнях, підпільних борделях і наркоманських клубах. Чи ж утримаєте ви біля себе юнаків і дівчат двогодинними богослуженнями на мітингових площах, самі ж бачите, як порожніють майдани, коли ви втрачаєте міру! А ті безконечні молебні без урочистих на те причин! Я був якось присутній на молебні в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божої Матері припер отець до пляшок, і правив, і проповідував, і кропив… Спам’ятайтеся, мій батько казав колись, що нерозумний священик є найкращим атеїстичним пропагандистом.
Отож, в оточенні більш чи менш віруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись із природою, і в цьому немає жодного парадоксу, бо світ довкола мене в своїй суті був язичницький. Глибокопобожний селянин, навіть не усвідомлюючи того, що заперечує християнські догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роїння бджіл, наприклад, то він кидав на Святвечір жменю куті в стелю, і та брудна клякса чорніла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрія напасені корови поверталися з лісу із барвистими вінками на рогах і були горді, мов королеви, – я й донині не розумію зневажливої приказки на адресу жінок, які не вміють зі смаком одягатися: «Виглядає, як корова у вінку». Це несправедливо, корова у вінку виглядає велично, як сама природа; юріївський похід корів з лісу здавався мені завжди найурочистішою процесією…
Старосвітські діди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у підперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – ті діди, які ревно дотримували посту і мужньо вистоювали в церкві на безкінечних проповідях згрибілого від років отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самі в очі бачили «так, як оце я виджу вас»; були ті нявки начебто неймовірно вродливі, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднілися нутрощі. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навіть якщо ними були цвіркун або саламандра. А хто міг заперечити дідові Миронякові, що дідич Ромашкан на Воловому має чорта і того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дід у 1939 році не так із зловтіхи над експропрійованим більшовиками поміщиком, як із гордості, що не збрехав…
У моєму Трачі стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозуміти, чому – легко…
Минулого