Нове життя. Аліг'єрі Данте

та інших дослідників Данте: «Хто була та пані, що першою своєю появою збудила в серці 9-літнього хлопця таку могутню пристрасть і зробилася провідною звіздою цілого його життя? Данте називає її Беатріче. З того, що він подає про неї, ми можемо дізнатися, що вона була флорентійка, дочка якогось флорентійського патриція, уроджена 1266 року, отже на рік молодша від Данте, а померла десь коло 1290 року. І більше нічого не знаємо про неї. Аж у другій половині XIV віку, яких 50 літ по Дантовій смерті, Боккаччо, що запрошений навмисно до Флоренції, читав там виклади про Данта і коментував його „Божественну комедію“, подав на підставі інформації від якоїсь достовірної особи, що се була молода Беатріче, дочка близького сусіда Дантових родичів і визначного пана Фолько Портінарі, що пізніше вийшла заміж за молодого Сімоне де Барді і вмерла 1290 року, проживши 24 роки. П’ятсот літ вірено сим Боккаччієвим словам, поки нарешті ближчий розгляд не показав, що вони, властиво, ні на чім фактичнім не оперті, а суперечать усьому тонові, всьому змістові Дантової „Vita Nuova“, де автор оповідає про Беатріче, починаючи від її дитячого віку аж до смерті, і ані словом не згадує про її заміжжя. А прецінь же, твердять критики, воно неправдоподібно в найвищій мірі, щоб Данте, показавши Беатріче такою безмірно сильною в любові, зовсім промовчав про її вихід заміж, щоб сей вихід не зробив на нього ніякого враження. Ні, Дантова Беатріче не була заміжня, вмерла панною і лишилася для Данта назавсіди символом чистоти, ласки й святості»[5].

      Оцей дивний полемічний випад нашого найбільшого літературознавця є в першу чергу імпульсивним, хоч і точним, випадом поета, який намагається дістатись крізь захаращення фактів до правди. Та й чи справді так уже важливо знати через цілі століття отакісіньку маленьку істину про заміжжя чи дівоцтво прекрасної флорентійки? Яке світло проливає малий момент такого пізнання на Данте? І чи не йшлося тут Франкові про якісь свої потаємні мотиви, зв’язані з солодкою і болючою тінню Беатріче його юності – Ольгою Рошкевич? Безперечно, що й останні глибинні токи мали тут своє місце, але ж, може, найбільше завинив сам Данте, який не повідомив нас, чи носила Беатріче шлюбний перстень? Дивно, що оцей, здавалося б, незначущий момент є одним з малопомітних, а все ж точних вододілів між дантологами, які намагаються прочитати біографію серця поетового, і дантологами, яким правда найвищої поетичної сповіді людства не замінить маленької купки фактів, поспішно зібраних Боккаччо. Навіть Абрам Ефрос, автор вельми цікавої статті «Молодий Данте», здається на волю позірних «фактів», а не простежує точної психологічної лінії найвитонченішого почуття, яким будь-коли обдаровувала людину природа, – така вже ніжно-тонесенька струна цієї пристрасті, така чиста, що не боїться в чистоті своїй найбільшої оголеності і не знесе пилиночки фальші, а тут такі звинувачення: «Поки Беатріче проходила через етапи своєї жіночої долі, Данте робив великий фланговий марш. Її одруження, вагітність, народження доньки, хворобу, смерть