– Аби хоч встигнули.
Франк пішов муром, усе оглядав, перевіряв гармати. Кульчицький з Михайловичем лишилися тут разом з іншими ополченцями: це були переважно прості міщани, яких турецька загроза змусила відкласти свої справи і взятися за зброю. Їх згуртував навколо себе гер капітан, аби захистити місто, а Кульчицький з Михайловичем були одні з перших, хто підтримав його.
Трохи далі стояли рейтари із рушницями та палашами, одягнені у залізні шоломи і нагрудники, а ще далі – піхота: граф Штаргемберг кинув усі можливі сили на захист цих мурів.
У турецькому війську був поки що спокій, тож і оборонці собі балакали, сподіваючись, що сьогодні вороги на штурм так і не підуть.
– З ким доводиться разом битися. Краще б без них, бо тільки будуть під ногами крутитися, – почув раптом Кульчицький збоку і зрозумів, що це стосується його та товаришів з ополчення. Оглянувся – на нього дивився мордатий рейтар. Не відповів нічого: не час. Навіть спробував зрозуміти солдатів: був більше схожий на турка, ніж на християнина, зі своєю шаблею та шароварами. Нічого не поробиш, бій зараз усе розсудить.
Раптом по турецькому таборі пролунав голосний крик. Він повторився ще раз, потім ще.
– Видно, кухар скликає турків на снідання, – гукнув той самий рейтар, кепкуючи.
– Це муедзин. Він кличе правовірних на молитву, – заперечив йому Кульчицький. Юрія раптом роздратувало таке невігластво і безпечність рейтарів перед боєм.
– Що це? – запитав один із рестораторів-ополченців, який Кульчицького добре знав.
– Цей заклик називається «азан», чуєте: він, наче пісня, співучий. У ньому йдеться про те, що нема на світі бога, крім Аллаха, а Мухамед – його пророк. Ще він закликає, аби мусульмани зараз збиралися до молитви.
Із валів було видно, як всі у турецькому таборі повернулися обличчями на схід, до Мекки, й почали молитися.
– Кляті дикуни! – гукнув рейтар. – Дивуюся, чому ми ще досі не розігнали цю орду.
– Бо вони сильні воїни. У них – джихад. Кожен із цих людей буде битися не на життя, а на смерть, аби сьогодні ще попасти у рай. Нам, панове, також не завадило б помолитися.
Найбільше Кульчицький боявся, що той жартівливий дух перейде від двох мордатих рейтарів до інших. Вкрай небезпечно було сьогодні недооцінити турецьку силу.
– Із твоїх слів виходить, що нам краще відразу полягати в могили чи здатися цим дикунам! – розізлився рейтар. – Он яка їх сила, а ще вони такі відважні воїни! На що нам сподіватися, як перемогти таку армію?
Юрій відчув, що зараз усі дивляться на нього. Мовив:
– Ця армія не така вже й сильна. Ми, козаки, не раз били турків – і ви знаєте про це, панове. Їхня велич – це їхня сила і слабкість одночасно. Коли турків бити не в лоб, а з флангів, з тилу, атакувати блискавично, то паніка пошириться у тому велетенському тілі і жоден полководець