Лицар з Кульчиць. Ярослав Яріш. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ярослав Яріш
Издательство: Фолио
Серия: Історія України в романах
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2016
isbn: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-7512-3
Скачать книгу
лаяти й сміятися, як сьогодні лаяли й сміялися в ратуші. Корч би їх злапав: його навіть не допустили до бургомістра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Відні, ти – ніхто. Через їхню чергову відмову журба чорною гадюкою закрутилася біля серця Юрія, навіть яскраві весняні барви враз зблякли.

      Удома, в рідних Кульчицях, не був уже з тисячу літ. Тільки мама сниться. А ще недавно батько прийшов уві сні: немов розповідає йому, малому, історію про їхнього пра-пра-якогось там діда, що застрелив степовика на куполі церкви. Дивно…

      За роки свого бурлакування Юрій Кульчицький об’їздив чи не всю величезну Османську імперію, а також пів-Європи. Ким він тільки не був: і купцем, і перекладачем, і кур’єром, і моряком, і солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпівся, різного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?

      Юрій намагався пригадати собі рідну домівку, село, церкву, але з кожним роком на чужині йому вдавалося це дедалі важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе.

      Кульчицький крутнув головою, аби відігнати від себе важкі думи, однак вони все лізли й лізли, ніби тяжкі снігові хмари.

      – Усе лишу, а до хати мушу навідатися. Візьму Марію-Уршулю і махну, – вголос пообіцяв сам собі.

      Ніби почувши, що чоловік думає про неї, Марія зайшла у кімнату.

      – Ти вже вдома, милий мій?

      – Вдома, – сухо відповів Юрій.

      Вірна дружина відразу зрозуміла, що його вкотре спіткала невдача у ратуші, тому не розпитувала більше нічого. Юрій був голодний: пішов з хати іще з самого ранку, а надворі була вже обідня пора. Доки він сидів отак за столом і думав свою тяжку думу, Марія зготувала йому стиранку – улюблену українську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала її з молоком та свіжоспеченим хлібом.

      Юрій мовчки поїв, і йому трохи відлягло від серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рідну хату, маму.

      – Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць, – раптом сказав Юрій.

      Рід її також походив із Кульчиць, та зла доля і її закинула на чужину. Тут, у Відні, вони й знайшли одне одного.

      – Ти ж знаєш, милий мій, я завше хотіла поїхати на Україну. Але чи час зараз? – Жінка приклала руку до свого живота, який поволі почав виглядати з-під фартушка.

      – Твоя правда, нам треба думати про дитину, – погодився Юрій. – І та кав’ярня мені з голови не йде. Не можу заспокоїтися, доки не доможуся свого.

      – А ти не поспішай, хороший мій. Вода камінь точить. Та й до бургомістра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кав’ярню.

      Юрій підвівся, поцілував жінку в руку, тоді в солодкі уста, пригорнув до себе.

      – Досить, досить тобі, Юрку, пестощів… Заходив пан Амбросій, шукав тебе, він може повернутися.

      Настрій у Юрія відразу поліпшився – увесь світ уже не був таким чорним. Ось що значить мати справді вірну, люблячу жінку, яка розуміє тебе з півслова. Він ще раз обійняв дружину, поцілував.

      Капітан Амбросій Франк був