Такої уваги Пенні жадала від усього світу. Вона хотіла, щоб усі й усюди знали її ім’я, обожнювали її. Так, вона голосно в цьому зізналася. Але вона не здатна зробити так, щоб виправдати подібне схвалення. Їй потрібен наставник, учитель, відкривач…
Стоячи біля замкнених дверей крамниці, Пенні високо тримала чохол із сукнею, щоб він не волочився тротуаром. Вона пригадала кожну смачну страву вечері, якою вона так і не насолодилася. Вона надто боялася, що їжа впаде на коліна. Одна-єдина крихітна плямочка – й наступні п’ять років вона має відпрацьовувати власну неохайність. Коли охоронець відімкнув двері, вона поспіхом попрямувала до відділу, де купувала вбрання.
Біля каси очікувала та сама продавщиця, яка допомогла дібрати їй сукню менше доби тому.
Пенні простягнула пакет із сукнею та рішуче, наскільки спромоглася, промовила:
– Я би хотіла це повернути.
Продавщиця взяла пакет за вішак. Поклала на прилавок, розстібнула застібку-блискавку й оглянула червоні атласні складки.
– Коли я приїхала додому, примірила, – сказала Пенні. Махнула рукою, сподіваючись, що вийшло зневажливо. – Взагалі не те, що я мала на увазі.
Продавщиця підкинула та розгладила юбку, прискіпливо вдивляючись у стрічки, кромку. Вона спитала:
– Тобто ви навіть у нього не вбиралися?
– Ні, – відповіла Пенні. Затамувала подих, побоюючись, що якась зачіпка або краплина поту викриє її брехню.
Співрозмовниця без усмішки тиснула:
– Навіть під час нетривалої вечері?
Пенні була впевнена, що жінка знайшла пляму від вина. Слід від шоколадного мусу. Або відчула запах парфумів чи цигарок від тканини. Можливо, це тільки уява Пенні, але несподівано у крамниці заюрмилися відвідувачі, продавці, навіть з’явився охоронець – усі підслуховували їхню розмову.
– Ні, – наполягала Пенні. Вона спітніла.
– Навіть у «Ші Ромейн»?
– Ні, – пискнула Пенні.
Продавщиця змірила дівчину суворим поглядом:
– Маю вам дещо показати. – Вона сховала сукню назад до пакета й щось дістала з-під прилавку. То була сьогоднішня «Нью-Йорк пост». На першій шпальті заголовок: «Принц-розумник витягнув з безвісності нову Попелюшку».
А поряд із цими велетенськими літерами – кольорове зображення Пенні пліч-о-пліч із Максвеллом. Жодного сумніву: на дівчині була ця сама сукня.
– Хоч як прикро, міс, – мовила продавщиця осудливо, – сукню повернути не можна!
Пенні крити було нічим. Вона в голові поспішно робила підрахунки. Зважаючи на ціну сукні й поточну ставку за кредитом, вона розрахується за неї десь приблизно через сорок років.
– Враховуючи,