– Чому тільки тобі? Я теж у холодній сиджу, – протягувала руки інша.
– І я прошу, діти хворі, погрітися ніде, та й гарячого не їли два дні. Зжалься, дядьку Михайле! – плакала третя.
Мар’яна стояла мовчки і тільки дивилася на них. Так чекала дядька з дровами, а тепер не знала, як їх у двір завозити. Усіх розуміла, і всіх було шкода. Але що робити?
– Відчиняй! – нарешті дядько Михайло подав команду. – Заїжджатиму. – Сам ще тупцював на місці, то на дрова зиркне, то на нещасних жінок. – Нова влада вже є, нехай вона й піклується про людей, а ці дрова не ваші, – вирішив по-своєму.
– Як сам не даси, то розтягнемо, – одразу й погрози почулися. – Останній раз просимо: дай як не по колоді, то хоч одну на двох чи хоч на один раз протопити, і на те згодні, – наполягали жінки, вже тримаючи кобилу за вуздечку.
– Та що ви в нього просите, хто вам дасть?! – почувся голос тітки Лисавети. – Отой конюх німецький, чи що?! – Знала, що Михайла в цю мить неначе блискавка вдарила. Самій аж здоров’я прибуло, ніби хтось у дядька забрав, а їй перекинув. – Ви ще в Сави попросили б! – кричала, поспішаючи й собі до їхнього двору. – Думаєте, раз приїхав з партизанами, то вже й герой? – Вона вже давно заробила на горіхи, але її ще ніхто не чіпав. – У нього вдома гори дров лежать. Собі давно заготовив, а ви без чоловіків, то так і сидіть. – Її ніхто не вчив, але вона й без того уміла перевернути все догори дригом.
Частіше люди не вірили їй, а цього разу таки прийняли брехню за правду. Зараз кололи своїми очима Михайла, а дехто вже уявляв, як жаліється своєму чоловікові після війни, а той, не роздумуючи, кидається на дядька з кулаками. У той час тітка Лисавета, спинившись, відхекувалась та раділа, що все в неї вийшло, як їй хотілося.
– Ах ти гадюка, так ти вже й за мене взялася? Нічого не вийде. – І дядько Михайло, схопивши в руку батога, погнався за нею, тільки шапка на голові підстрибувала.
Зрозумівши, що перестаралась, вона, мов на мітлі, югнула у свій двір, бо знала, що в цього дядька ще є сила в руках. Усе ж батіг її спобіг, коли вона відчиняла сіни.
– Ой-йой-йой! – зарепетувала від болю. А вже зачинивши двері та ляснувши засувами, заверещала на всю хату, аж на вулиці було чути.
– Михайле, спинися, не воруши гівно – ще більше вонятиме, – кричала навздогін Уляна. – Вона завтра все перекрутить і скаже, що ти її вбивав, ще й своїх свідків приведе. Хто знає, чим тоді все скінчиться. Ходімо звідси, – тягла його за рукав, коли він уже збирався ламати сінешні двері.
– Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти, – почувся позаду і голос діда Сави. – Чи ти здурів? Чи збираєшся всім дурням рота затикати та батогом їх бити? Ти ж бачиш – вона провокує тебе, отже, щось хоче.
Заспокоївши гарячкуватого сусіда, вони поверталися до свого воза, біля якого вже не було нікого, крім Мар’яни та Горпини, та й ті мовчки дивилися на однісіньку колоду, що лишилася на возі. Мар’яна