Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

й закріпив у неї на зап’ястку. Потім, коли Яна прокинулася, сиділи разом у ліжку, багато сміялися. Це я й досі пам’ятаю, добре пам’ятаю, до найменших подробиць. Виразно й чітко пригадую – а втім, іноді мене беруть сумніви, чи справді було саме так, як мені здається тепер; чи направду Яна аж так раділа; чи вмощувалися ми у дощові дні поряд біля вікна та ділилися спогадами про дитинство. Зараз ці тижні видаються мені такими далекими, що деякі події важко буває відтворити у пам’яті. Ах, Яна, Яна… Вона була єдиним, що я по-справжньому цінував. Ніколи не припиняв думати про нас із нею, ні на хвильку. Як на мене, то життя взагалі не могло бути ще кращим. Жодного разу я не замислювався над тим, на які гроші ми існуватимемо далі, що чекає на нас у майбутньому. З Яною було так тепло, світло, немов мене обгорнули пухом. Коли вона засинала, то клала голову мені на плече й пошепки щось розповідала, вже у напівсні. А я лежав із заплющеними очима, жадібно прислухаючись до її шепотіння в темряві ночі.

      Того ранку йшов сніг – жалюгідний сурогат снігу, що ми його маємо у Тбілісі: він тільки дещо схожий на сніг доти, доки не впаде на землю, де вмить тане й перетворюється на суцільну багнюку. Ось такий собі сніг. Я прокинувся й побачив, що Яна стоїть біля вікна.

      Вона не дала мені часу навіть прокинутися як слід, а відразу швидко промовила у своїй манері зовсім тихо: «Думаю, що я вагітна».

      Я розумів, що це – приємна новина, але ніяк не міг уторопати, як поводитись. Відомо ж, що у вагітних жінок бувають дивні забаганки: якщо заманеться серед зими полуниць, то маєш їх десь дістати. Почувався я незвично: так, немов почав готуватися до подолання будь-яких труднощів. Крім того, був дещо настороженим, як завжди, коли стикаєшся з чимось, доти незнаним. До вечора ми з Яною гуляли під снігом, дивилися на дітлахів, що сновигали туди й сюди, на немолодих жінок, які вигулювали собак, на старих чоловіків, які швендяли навколо замерзлого фонтана й тремтіли від холоду. Над нами застигло сліпучо-біле небо. Ми крокували заметеними снігом доріжками парку, а я відчував себе таким легким та прозорим, що навіть побоювався: а ну, як Яна прослизне крізь мої пальці, розтане, розчиниться у вишукано-холодному повітрі? Ось про що я тоді непокоївся. Навіть пригостив Яну цукерками, бо мені казали, що так потрібно поводитися з коханою.

      Утім, серйозно я тоді ні над чим не замислився. Не згадав ні про Тенгіза, ні про те, що неодмінно мало статися далі тільки тому, що у нашому великому місті люди більше переймаються тим, як їх сприймуть у «товаристві», «громаді», а не дітьми, не коханням, не щастям. Так, насправді більше за все важили умовності, вкорінені традиції, уміння поводитися так, як годиться… Напевно, Ґоґлік міг бути моїм найкращим другом – ніхто не заперечував, але інша справа – жити з Яною. Нікому б і на думку не спало засуджувати мого батька, якби він голими руками придушив мене тільки тому, що я зглянувся на цю милу, чисту дівчину, яка потерпала в тому жалюгідному кублі, що закохався у неї, що привів її до себе. Усе це я повинен був розуміти, тому що мій батько – Тенгіз Мікатадзе, а не якийсь таксист.

      Але я не розумів.

      А