Тієї ночі я кілька годин поспіль дивився на полум’я клятої свічки. Одна-єдина думка крутилася й крутилася у мене в голові, і я не міг її позбутися. Я не знав, як мені далі бути. Можливо, так на мене вплинуло сказане Наною, а може, згадки про минуле не давали спокою… Слово честі, не знаю. Подумки я почав лаятися. Діставалося Ґоґліку, звичайно. Коли я роздратований, то завжди сиплю прокльони на Ґоґліка – він же такий дурень, йолоп чортів. Не можу пригадати жодного разу, коли він зробив або сказав щось путнє, бодай хоч схоже на розумне.
Я маю на увазі, що пам’ятаю не просто кілька кумедних подробиць і навіть не так, немовби це трапилося зі мною вчора, – ні, пам’ятаю все набагато краще, настільки чітко й реалістично, що навіть зараз мені стає моторошно й серце стискається.
Було це в жовтні. Не мав я ще ні машини, ні чогось іншого особливого. Одного вечора з Ґоґліком, Дудою і Вато Аміреджибі пішов розважатися. Вирушили ми не до борделю, а, власне кажучи, до якогось злиденного кубла в житловому будинку, як на мене, десь поблизу Варкетілі.[4] Дуда стверджував, що то його невеличкий гарем, що дівчата там дуже палкі і, якщо ми вміло розіграємо свої карти, нам дозволять туди приходити. Тож ми прихопили кілька пляшок спиртного, тістечка, цигарки, щось іще та й попрошкували собі. Дівчат було четверо. Ми запалили, випили, закусили й випили ще. Потім Вато відійшов з однією, Дуда вийшов з іншою, і ми з Ґоґліком залишилися з двома дівчатами. Ґоґлік ухопив одну з них за руку й потягнув до себе. Дівчина неквапливо підвелася. Очі в неї були стомлені; пам’ятаю й те, що одягнена була в чорну футболку, а на пальцях – ціла виставка каблучок.
– Ми сходимо подихаємо свіжим повітрям, – промовив Ґоґлік і криво посміхнувся до мене.
Сам не знаю, що на мене найшло. Несподівано мені стало шкода тієї стомленої сумної дівчини. Називаю її дівчиною, бо їй було років на три більше, ніж мені самому.
Не маю звички запам’ятовувати дівочі ймення, тож і її ім’я не пригадую. Закарбувалося у пам’яті тільки те, що ім’я було не грузинське. Я спритно підвівся й виволік Ґоґліка до передпокою.
– У тебе є гашиш? – зрадів той.
– Цю дівчину хочу я. – Прямо й відверто, бо інакше не зрозуміє.
– Так стоїть, що й терпіти несила? – Він завжди пащекуватий і брутальний.
Здається, мій вибрик Ґоґліка лише потішив. Він повернувся до кімнати й вийшов звідти з іншою дівчиною. Коли я зайшов до кімнати, інша, відвойована, сиділа за столом, із затуленим долонями обличчям, із недбало розсипаним волоссям. Очей її я не бачив, але зауважив прикушену нижню губу.
– Як тебе звуть? – запитав.
– Яна. – Вона підвелася. Схоже, була вихованою. Я знав напевне, що вона не думає зараз падати на спину й розводити ноги.
Зненацька відчинилися двері, й на порозі постав Дуда, загорнений у простирадло.
– Друже, мені затягтися потрібно. – Добре пам’ятаю, як він узяв зім’яту пачку цигарок і підморгнув. Тоді пішов. Клацнули зачинені двері.
Яна підійшла до вікна. Я й без того міг бачити