Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

і нас звільняли, неохоче, але й без жодних зауважень.

      До того ж під час затримання в мене ніколи доти не стріляли. Та й навіщо комусь у мене стріляти?

      Мабуть, машина була геть прошита кулями, хоча заднє скло залишалося цілісіньким. Ми сиділи й чекали, а я намагався вгадати: хто це – озброєні грабіжники чи поліція? Лише одне знав напевне: сьогодні вночі ми не спатимемо у Нізама, а перед Ачико Кіпіані постанемо ще дуже нескоро.

      Джип зупинився, не вимикаючи фар, неподалік. З-за передніх дверцят висунулася рука з автоматом, а слідом і хазяїн тієї руки – хлопець зі скуйовдженим волоссям, одягнений у сільську кожушину. З-поза задніх дверцят з’явилися ще люди з автоматами Калашникова.

      – Руки вгору! Виходь! – скомандував один із них.

      Ми підкорилися.

      – Чого ви хочете? – гукнув їм Ґоґлік.

      Ті нічого не відповіли, а натомість заходилися обшукувати. Двоє тримали нас, доки третій поліз до салону. Він узяв мій паспорт, водійські права, носову хустинку, ключі від квартири, зелений шарф Яни, ще якісь дрібниці й розклав на капоті. У Ґоґліка із собою взагалі нічого не було, тож мене запитали, хто він такий. Водійські права вони відібрали, а решту речей повернули мені. Тоді витягли каністри з бензином, струсонули, аби побачити, чи ті повні, й понесли їх до своєї автівки.

      – Що вам треба? – запитав я.

      – А що треба вам? Не сподівайся, друже, на якесь особливе ставлення тільки тому, що ти грузин.

      Я не уявляв собі, що вони хочуть з нами далі вчинити. Попросив їх, щоб відпустили. На це хлопець у кожушині відповів, що їм потрібно з’ясувати, хто ми й чому нас занесло в таку далечінь. Для Ґоґліка то було останньою краплею.

      – Це вас не обходить! – загорлав він.

      – Кого ж тоді це обходить? – поцікавився хлопець у кожушку. Здавалося, що він у них за старшого. – Не хвилюйся, усе буде за законом, але зауваж, друже, що тут чинні закони військового часу. Що вам треба на території Азербайджану? У цьому районі оголошено поліцейську годину, тож цікаво, що саме ви тут робите вночі.

      – Намагаємося дістатися Атакенда. Я розшукую хлопця, з яким разом служив у війську. Ми просто заблукали, от і все, – збрехав я.

      Ті зареготали так, що мало не луснули зо сміху.

      – Стривай! Як ти сказав: ви їхали до Атакенда чи виїхали з Атакенда? – запитав їхній ватажок. Вони перемовилися між собою азербайджанською, тоді ватажок обернувся до нас і підсумував: – Чудово. Маю скласти звіт та передати вас своєму командуванню. Опісля зможете робити, що заманеться. Навіть не уявляю, що ви тут дієте та хто вас послав.

      – Що ти хочеш, до бісового батька, цим сказати: «хто нас послав»? – голосно обурився Ґоґлік.