Поодаль бовваніли якісь вогники – то виринали з темряви, то знову зникали. Я був стомленим, і ці вогники лише дратували. Рухались ми не менше години, але розгалуження дороги так і не відшукали. Напевно, я весь час прямував не туди. Ґоґлік захвилювався.
– Той покидьок тепер уже, мабуть, спить. Вони ж немов кури, ці турки.
Я починав шаленіти. Сунув тепер, не розбираючи дороги. Щохвилини зупинявся, і ми намагалися роздивитися навкруги, та нічого не могли розгледіти, крім лісу, пагорбів і страшенної багнюки. Не натрапили на жодне село – взагалі бачили мало що. Так, повільно, просувалися вперед. У мене з голови не йшов той клятий Атакенд. Мріяв про те, щоб в’їхати у двір, обведений стіною, щоб там нас зустрів низенький турок та показав, де можна влаштуватися на нічліг, – більшого я не бажав.
Їхали ми так довго, що закінчилися всі цигарки. Ґоґлік нервував дедалі більше й нарешті запропонував:
– Давай трохи перепочинемо, а вранці продовжимо.
Він мав рацію – вперше, а можливо, й востаннє в житті.
– Заспокойся, – відповів я. – Ми ще й тепер можемо шукати.
Проїхали ще далі. Дорога майже закінчилася – ми, здавалося, котились чистим полем. Я такого досі не бачив. Скаженіючи, несамовито різко розвернувся у напрямку, звідки нещодавно приїхали. Ну, насправді, просто пер, куди виведе. Хотів уже змінити передачу, коли Ґоґлік вигукнув:
– Машина, друже! Машина їде!
Я зупинив «Ладу», неспроможний вирішити, що його робити: чи то рухатися назустріч машині, чи то чимдуж мотати звідси світ за очі. У нас – повна валіза грошей, грузинські номери, а тут війна, про яку нам щось казали… Я вимкнув фари, але надто пізно: у тій машині нас помітили.
– І що нам робити?
– А хто його знає?
Була десята година, можливо, початок одинадцятої. Зовсім не пізно – принаймні для нас із Ґоґліком. Ґоґлік витяг із-під сидіння валізу з грошима, запхав її кудись подалі.
– Давай під’їдемо та розпитаємо в них дорогу. Вони ж мають бути тутешні.
– Тутешні? Ми вже дві з половиною години не бачили жодного селища!
Утім, це не важило: вони вже прямували до нас. Я знову ввімкнув фари. Наближався всюдихід із заляпаними брудом лобовим склом і передком. За кермом був не перший-ліпший селянин, як гадав Ґоґлік, бо водій, який до цього очевидно прямував кудись у своїх справах, побачивши нас, розвернув машину одразу,