Колекціонер. Джон Фаулз

на відміну від деяких відомих мені жінок. Вона не любила бруд так само сильно, як і я, хоча зазвичай кепкувала з моєї охайності. Вона якось сказала, що бажання, щоб усе було чисте, – ознака божевілля. Коли так, то божевільні ми обоє.

      Звичайно, це не був суцільно світлий і мирний час, кілька разів вона вдавалася до спроб втекти. На щастя, я постійно був насторожі.

      Одного дня вона майже перехитрила мене. Вона була надзвичайно хитра. Коли я зайшов, їй було недобре, вигляд у неї був дуже поганий. Я запитав, що сталось, але вона просто лежала, наче їй дуже боліло.

      – Це апендицит, – урешті заявила вона.

      – Звідки ти знаєш? – поцікавився я.

      – Я думала, вночі помру, – відповіла вона. Говорила вона, щоправда, не дуже слабким голосом.

      Я припустив, що, можливо, це щось інше.

      Але вона просто відвернулася до стіни і сказала: «О Господи!»

      Ну от, коли я отямився від шоку, то вирішив, що, можливо, це просто вистава.

      Потім вона зігнулася навпіл, як у спазмі, тоді сіла, подивилася на мене і сказала, що готова обіцяти що завгодно, але їй потрібен лікар. Або щоб її відвезли до лікарні.

      – Для мене це кінець. Ти їм усе розкажеш.

      – Я обіцяю, обіцяю, – настійливо переконувала вона. Вона, звичайно, була гарною актрисою.

      – Я тобі зараз дам чаю, – промовив я. Мені був потрібен час подумати. Але вона знову зігнулася.

      На підлозі була нудота. Я пам’ятаю, тітка Енні говорила, що від апендициту можна померти. Лише рік тому сусідський хлопчик на нього захворів, за її словами, сусіди запізно звернулися до лікаря – тітка Енні й раніше знала, що з ним, – він дивом вижив. Тож треба було щось робити.

      Я сказав:

      – Тут неподалік є будинок з телефоном. Я збігаю.

      – Вези мене в лікарню, – наполягала вона. – Тобі ж так краще.

      – Та яка вже різниця, – озвався я, немовби був у розпачі. – Це кінець. Це до побачення. У залі суду.

      З мене теж був непоганий артист.

      Потім я вибіг, наче справді дуже засмучений. Я залишив відчиненими двері й зовнішні двері і просто почекав.

      І за хвилину вона з’явилась. Уже зовсім не хвора. Без образ, вона просто подивилася на мене і пішла назад. Я зробив сердитий вигляд, щоб її налякати.

      Настрій у неї змінювався так швидко, що я часто за ним не встигав. Їй подобалося, коли я перечіпався, йдучи за нею (як вона одного разу сказала: «Бідолашний Калібан, шкандибає за Мірандою, спотикається»); іноді вона називала мене Калібаном, іноді – Фердинандом. Інколи вона була різка й зла. Вона шкірилась і передражнювала мене, ставила мені запитання, на які я не знав відповіді. А іншим часом вона мені по-справжньому співчувала, мені здавалося, що вона розуміє мене так, як ніхто після дядька Дика не розумів, і був готовий з усім змиритися.