– У мене немає досвіду оздоблення приміщень, – пояснив я.
Вона лише якось дивно на мене подивилась і пройшла повз мене в кімнату навпроти, яку я називав їдальнею, хоча майстри, яких я найняв, називали її двофункціональною кімнатою: половина її була обладнана для моєї роботи. Там стояли три мої шафи з колекцією, і вона їх одразу помітила.
– Ти мені моїх братів по нещастю не будеш показувати?
Звичайно, нічого кращого я й побажати не міг. Я витяг одну чи дві найкрасивіші шухляди, де був представлений один рід – нічого серйозного, просто показати.
– Ти їх купив?
– Ні, звичайно, – відповів я. – Я їх сам спіймав або виростив. Усіх.
– Гарно оформлені.
Я показав їй шухляду з синявцями коріоном і адонісом, у мене був прекрасний різновид ceroneus адонісу і кілька різновидів tithonus коріону, і я звернув на них її увагу. Ceroneus у мене кращий, ніж будь-який у Музеї природничої історії. Я пишався, що можу їй дещо розповісти. Про аберації вона ніколи не чула.
– Вони прекрасні. Але сумні.
– Усе на світі сумне, коли його таким робити, – сказав я.
– Але ж їх сумними зробив ти! – вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. – Скількох метеликів ти вбив?
– Сама бачиш.
– Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.
– Ти не можеш сказати напевне.
– Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах.
Я був справді розчарований. Ці її розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярів вплинути на долю виду?
– Терпіти не можу вчених, – заявила вона. – Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом. Називають художника імпресіоністом, чи кубістом, чи ще якось, тоді кладуть його в таку шухляду і більше не бачать у ньому живу особистість. Але, маю відзначена, оформлена колекція чудово.
Вона знову намагалася бути хорошою.
Тоді я додав:
– А ще я фотографую.
У мене були фотографії лісів, що за будинком, морські хвилі, які накочувалися на дамбу в Сифорді, справді дуже гарні, я сам їх збільшив. Я поклав їх на стіл так, щоб їй було добре видно.
Вона подивилася на них і промовчала.
– Це так, дрібниці, – сказав я. – Я давно цим не займався.
– Вони мертві, – вона якось дивно скоса на мене поглянула. – Не власне ці. Узагалі фотографії. Коли людина щось малює, воно живе, а коли фотографує – воно помирає.
– Ну це як запис, – пояснив я.
– Так. Сухе і мертве.
Я, було, зібрався сперечатися, але вона додала:
– Але ці розумно зроблені. Як на фотографію, вони гарні.
Трохи згодом я сказав:
– Я б хотів тебе пофотографувати.
– Чому?
– Ти,